Розділ 54. Капітуляція залізної леді.

Сидіти в замкненому просторі, коли десь нагорі сто дев’яносто сім дівчат намагаються розібрати астероїд на сувеніри, — це особливий вид катування. Це як сидіти на уроці математики, коли в тебе нульове розуміння теми, а весь клас уже вирішив завдання і тепер галасує на перерві. Доводилося спілкуватися з собою, — ну що ж, теж непогана компанія, враховуючи, що останнім часом не було можливості проаналізувати власні рішення. Тож я сіла в центрі невеликого приміщення, зайняла медитативну позу й спробувала (ну, хіба що спробувала) помедитувати.

Проте з цим категорично не погоджувався мій шлунок. Він уже не просто натякав на обід, а вимагав негайного скликання трибуналу з питань прав голодних в’язнів, із негайною подачею смажених реберець.

А ще був час згадати за свої цяцьки — кулон, перстень, браслет, і, зрештою, окуляри, без яких я себе вже не уявляла. Згадала, що це не просто прикраси, а ґаджети, що допомагають відстежити мене. Мабуть, тому Гліб і знайшов мене тоді, коли Марта від’єднала всі камери стеження. То може, і тепер він мене знайде і врятує, от тільки б сам не вляпався так, як я.

На всяк випадок, я зняла окуляри, увімкнула сенсорні датчики на дужках та спробувала голосно говорити до Гліба, наче він зі мною на зв’язку. Хоч я не отримувала відповіді, та вірила, що він мене чує і бачить мої координати. «Глібе, якщо ти мене чуєш, знай, я не зникла, я просто тимчасово заблокована. І так, я хочу їсти!»

Не знаю чи спрацювало, але я майже була впевнена, що зараз він усміхається. Тоді стала перечислювати усі можливі варіанти щодо реорганізації Системи і Ядра, і чим більше я озвучувала свої ідеї, тим більше вірила в їх реалізацію.

Тим часом світло трохи потьмяніло і час від часу вимикалося. Це була явна ознака того, що Система станції Galileo-7 вимагає іншого живлення. Вона кашляла і чхала, як старий комп'ютер, якому давно не міняли термопасту. Цікаво, чим же думає Марта, якщо вона ставить під загрозу весь астероїд? Мої думки знову полинули до Галі з Лео — чи й досі сидять у бункері, остерігаючись розлюченого натовпу, чи вже потихеньку запаковують валізи на найближчий рейс до Місяця?

Аж раптом двері моєї камери знову пискнули. Я миттєво підхопилася на ноги, готова до чергового раунду словесного боксу або, на крайній випадок, до істеричного крику.

На порозі стояла Марта. Але куди й поділася її залізна впевненість. Її обличчя було блідим, комбінезон забруднений сажею та мастилом, а в очах світилася паніка такого масштабу, що я миттєво зрозуміла: її «ідеальний план» щойно зустрівся з реальністю і з тріском програв.

— Патю… — Марта важко дихала, тримаючись за одвірок. — Є невеличкі нюанси, але часу обмаль.

Вона все ще намагалася триматися, хоча їй це не вдавалося. Її голос тремтів, і мені здалося, що ще мить — і вона просто розплачеться.

— Так і скажи, що тобі потрібна наша допомога, — я навмисне вжила слово «наша», натякаючи на Гліба і всю його технічну команду.

— Система… вона не просто спить. Вона перезавантажує орбітальні демпфери. Якщо ми не зупинимо процес, штучна гравітація вимкнеться через двадцять хвилин, і нас усіх просто розірве відцентровою силою, — голос Марти зірвався на шепіт.

Оце так поворот. Наскільки мені вдалося вивчити Марту, вона явно не відносила себе до техніків, які розбираються в «орбітальних демпферах». Отже, ці слова їй підказали інженери чи командний склад — ті самі, що змучені її бунтом. І щось тут явно не сходилося, а тому у мене з’явилася можливість трохи поблефувати.

Я повільно поправила окуляри, торкаючись сенсорних датчиків для запису і передачі нашої розмови. Налаштувалася, щоб мій голос звучав максимально переконливо і спокійно. Хоча всередині хвилювання було присутнє — а раптом вона розкриє мій задум?

— Ой, невже? — я склала руки на грудях. — Тобто твій великий заколот провалився через банальний брак знань з орбітальної механіки? Яке розчарування. А я вже думала, що ти станеш новою королевою цього каменя і змусиш усіх танцювати під свою дудку.

— Патю, це не жарти! — вигукнула вона. — Дівчата не слухають мене! Вони б’ють техніків, ламають пульти. Я не можу контролювати хаос, який ти запустила!

— Звісно, не можеш, — я підійшла ближче. — Бо хаос не піддається контролю, Мартусю. Його не можна зачинити в кімнаті чи змусити працювати за розкладом. З ним можна тільки домовитися. А для цього мені потрібен Гліб. Звільни його, Лео та Галю. Негайно. Або ми всі разом перетворимося на дуже дорогий космічний пил. І ти не побачиш Дарини.

Вона вагалася секунду, але черговий металевий скрегіт у стінах астероїда став найкращим каталізатором для прийняття швидкого рішення.

— Добре, — прошепотіла вона, прикладаючи руку до сенсора блокування. — Вони в технічному залі. Ходімо.

— І нам потрібна повна свобода дій, — майже пошепки промовила я, адже сама до пуття не вірила, що таке можливо. Але її паніка була такою сильною, що вона, схоже, була готова погодитися на все.

У моїй голові вже визрівала геніальна ідея. Не просто зустрітися з командою і ліквідувати усі неполадки. Потрібно було ізолювати дівчат, але зробити це так, щоб вони вважали себе рятівницями астероїда. А Марта — ідеальний рупор для мого плану, тим паче, що таким чином, я мала в запасі близько п’яти хвилин, щоб ввести в курс Гліба і компанію.

— Гаразд, Марто, — я посміхнулася, і ця посмішка була хижою, але доброю. — Тоді слухай мене уважно. Ти йдеш до дівчат. У головний зал. І готуєш їх до того, що зараз відбудеться пряме включення з головним пультом керування. Ти розкажеш їм, що їхні емоції — це суперсила, яка може врятувати нас усіх. Саме від них залежатиме подальша доля. А я тим часом іду до Лео, Галі та Гліба.
Марта глянула на мене з недовірою, але в її очах уже промайнула надія.

— Ти впевнена? — перепитала вона.

— Так, Мартусю. Або ми всі станемо частиною космічної історії. Вибір за тобою.

Вона кивнула, розвернулася і побігла до головного залу, а я швидко рушила до технічного відсіку, де тримали наших «засновників». Часу обмаль, але мій мозок працював на максимумі. Адреналін — найкращий активатор нейронних мереж.