Розділ 50. Дебаг людського фактора та інші екстремальні види спорту

Поки Лео та Галя гарячково мудрували над планшетом, вигадуючи стратегічний план знешкодження розлюченого батальйону — щось на стику військової диктатури та примусового карантину, — я просто стояла осторонь. Повільно поправила свої окуляри в пластиковій оправі й увімкнула режим тотального аналізу.

Зараз моєю головною мішенню була Галя. Я уважно стежила за кожною мікромімікою на її вишуканому обличчі й не могла втримати внутрішнього переможного вигуку. О боги, ця велика й могутня правителька Galileo-7, яка щойно хизувалася квантовою кулькою і розповідала мені про «ідеальний порядок», банально панікувала! Її бездоганне каре трохи розпалося, а пальці нервово зминали край ультрамодного білого комбінезона.

Вона просто боялася людей. Справжніх, хаотичних, гучних людей, яких не можна було відредагувати кількома рядками коду чи загнати в режим сну.

Я вирішила, що настав ідеальний момент для мого фірмового виходу з розряду «грубувато, зате чесно».

— Галю, — я зробила крок вперед, і мій голос пролунав із приємною знущально-викривальною хрипотою. — Ти справді гадаєш, що твій дизайнерський мозок і пара паралізованих страхом лаборантів здатні впоратися з цим бунтом? Твій ідеальний менеджмент щойно видав критичну помилку на рівні інтерфейсу, тобі не здається?

Галя розгублено кліпнула своїми великими, яскраво-блакитними очима — точнісінько як у Гліба, тільки зараз у них не було жодної прагматичності.

— А що ти, Патю, пропонуєш? — випалила вона, зриваючись на фальцет. — Кажи, раз ти у нас така розумна!

Я глибоко зітхнула, закотила очі й заговорила максимально спокійним тоном, який у цих декораціях залізобетонного бункера звув майже сюрреалістично:

— Галю, Лео, Глібе — ви що, реально подуріли на своєму астероїді? Про що ви взагалі тут сперечаєтеся у цьому підвалі? Чого ви так боїтеся? По-перше, нагорі не чудовиська з фільмів про чужих, а звичайні люди. Такі ж, як і ми з вами. Ну, можливо, трохи розпатлані й без ранкової кави, що робить їх небезпечними, але все ж таки — з ними завжди можна домовитися. По-друге, вони сюди не в трамваї на безкоштовну екскурсію приїхали. Вони летіли в космос! Значить, мали передбачати хоча б мінімальні ризики, на кшталт «упс, наш корабель застряг, і вай-фай більше не ловить». Вам потрібно просто піднятися до них і спокійно, людською мовою все пояснити. Ми всі в рівних умовах, на одній бляшанці посеред вакууму. Тут або ми виживаємо разом, або разом стаємо елегантним космічним сміттям.

По мірі моєї полум’яної промови обличчя Галі ставало дедалі хмурнішим. Моя життєва логіка явно не вписувалася в її теорію вищого когнітивного порядку.

— О, чудово, — процідила вона, і її губи скривилися в уїдливій посмішці. — Якщо ти у нас така геніальна дипломатка, Патриціє, то маєш сама це розрулити. Адже ти, і тільки ти у цьому винна. Твій хаос прокинувся — от і йди з ним домовлятися. А ми з Лео та Глібом залишимося тут, у безпеці, і будемо через камери спостерігати за твоїми… успіхами.

Я застигла. Мій погляд миттєво метнувся до Гліба. Я очікувала, що він зараз скаже своє вагоме слово, заперечить сестрі, заступиться за мене… Але він стояв на місці, немов загіпнотизований, розглядаючи носки своїх черевиків.

Цей його мовчазний нейтралітет ударив мене під дих сильніше, ніж будь-яка Галина шпилька. Невже він просто злякався? Чи вирішив сховатися за сімейними зв'язками?

Образа миттєво переросла в гарячу, концентровану впевненість. Ах так? Ну й ладно! Я — Патя Оса, і я розрулювала заліки у Геннадія Петровича, то невже я не впораюся з сотнею дівчат без смузі?

— Гаразд, — холодно кинула я, випроставшись на повний зріст. — Дивіться трансляцію. Не забудьте попкорн. Я йду.

Я різко розвернулася і впевнено покрокувала до дверей бункера. Приклала руку до сенсора, важкі металеві стулки з шипінням розсунулися, впускаючи в приміщення прохолодне повітря коридору. Я зробила крок у темряву, готова зустріти свою долю.

Але не встигли двері зачинитись, як за моєю спиною почулося тихе, але рішуче:

— Я з тобою.

Не озираючись, зрозуміла, що це Гліб. Мій світло-русий, нестерпний, розпатланий Гліб швидко вислизнув із бункера прямо перед тим, як стулки остаточно закрилися, відрізавши нас від Галі та Лео.

На моєму обличчі миттєво розцвіла безглузда, щаслива посмішка. Він не зрадив мене. Він просто чекав, поки відчиняться двері.

Ми опинилися у напівтемному коридорі технічного відсіку. Десь далеко вила сирена, стіни пульсували червоним світлом, і ми поняття не мали, що нас чекає нагорі — розлючений натовп Насті чи пастки Марти. Але саме тут, у глибоких надрах холодного астероїда, поруч із Глібом я раптом відчула себе абсолютно, безглуздо щасливою.

Повернулася до нього, збираючись просто взяти його за руку, щоб разом зробити цей крок у невідомість. Але не встигла.

Гліб різко притягнув мене до себе, і я наткнулася на його гарячі, вимогливі губи. Усе навколо знову перестало існувати. Моя особиста гравітація дала такий потужний збій, що мені здалося, ніби астероїд Galileo-7 зірвався з орбіти й полетів прямо в сонце. Його чіткі, карбовані губи дарували стільки тепла, що весь холод космосу просто випарувався. Я відповіла на поцілунок, міцно тримаючись за його плечі, розуміючи: нехай нагорі буде хоч кінець світу. Головне, що він не відпустив мене одну.