Розділ 46. Невчасна пунктуальність.

— Ми не встигли, — приречено зітхнув Гліб.

На його обличчі з’явилася майже болісна гримаса, від якої у мене неприємно защемило в грудях. Мені раптом до нестями захотілося підбадьорити його, обійняти чи бодай сказати якусь дурницю, адже ще якихось пів години тому здавалося, що все налагоджується. Але космос — штука сувора, тут хепі-енди видають строго за талонами, і наш талон, схоже, щойно анулювали.

— Глібе, зайди до бункера, — раптово пролунав із динаміків голос Лео, перериваючи мої емоційні пориви.

Я все ще перетравлювала останні слова Галі, коли Гліб мовчки взяв мою руку і рішуче повів за собою. У мене стався легкий ступор. Бункер? Серйозно? Ми перебуваємо на крихітному шматку металу й пилу посеред нескінченної порожнечі, на штучно збудованій станції. Де тут у біса взятися бункеру? Хіба що вони прорубали підвал у космічному просторі.

Тим часом ми зайшли у центральний відсік, де все ще мирно (і тепер цілком безпечно) пульсувало Ядро. Але Гліб повів мене повз нього — прямо до звичайної білої шафи в кутку технічної зони. Він відчинив дверцята і зупинився, очікуючи на мене.

Я ж нікуди не поспішала. Озирнулася навколо, знову заклавши руки на грудях.

— Якщо ми прийшли до Ядра, то чому тут немає ні Галі, ні Лео? І головне: що я маю побачити у цьому білому шкафчику? Там схований таємний запас пепероні?

— Бо вони вже в бункері. Ходімо до них, — Гліб простягнув руку, і я помітила, що він уже однією ногою заліз прямо всередину шафи.

Мої брови здійнялися до самого пучка на маківці. Ну прекрасна картина: мій персональний геній намагається евакуювати мене через меблеву фурнітуру.

— Слухай, Глібе, я, звісно, поважаю Клайва Льюїса, але якщо ми зараз вийдемо до засніженого лісу і зустрінемо там фавна, я офіційно вимагатиму повернути мене на Землю, — пробурмотіла я, але все ж подала йому руку.

Я вже встигла сформулювати ще парочку дотепних жартів щодо міжгалактичної Нарнії, як Гліб раптом м’яко, але наполегливо потягнув мене вниз. Замість задньої стінки шафи перед нами відкрилися гвинтові сходи, що йшли круто донизу. Позаду почулося подвійне металеве клацання — дверцята, які на перший погляд здавалися елементом офісного інтер’єру, зачинилися, перетворившись на герметичний шлюз.

Повітря тут миттєво стало щільнішим, наче його стиснули компресором.

— Не хвилюйся, бункер повністю автономний і герметичний, — тихо заспокоїв Гліб, відчувши, як я напружилася. — Ним давно ніхто не користувався, адже його зроблено на випадок…

— На випадок, якщо Ядро вибухне і рознесе верхні палуби на металобрухт? — лаконічно закінчила я думку, яка вела до вкрай песимістичних висновків.

— Сподіваємося, що це просто профілактичні заходи безпеки, — ухильно відповів він.

Варто зауважити, що ми спускалися досить глибоко. Поки я відволікалася то на внутрішню паніку, то на профіль свого супутника, мій мозок автоматично відлічив близько сотні кам’яних сходинок у досить вузькому та темному проході.

Цей «бункер» виявився максимально простим, але вражаючим. Стіни повністю нагадували Землю — такий собі ультрасучасний стиль «лофт», тільки замість декоративного бетону тут був справжній первісний камінь. Ми знаходилися всередині самого тіла астероїда, вгризшись у його скелясте серце. І якщо розвивати цю інженерну думку, то станція Galileo-7 виявлялася набагато масштабнішою, ніж здавалося згори. Цікаво, яку насправді мету переслідували ці космічні архітектори, коли витесували в твердій породі цілі лабіринти? Чи не сховано тут якихось надважких рідкісних металів, радіоактивних ізотопів чи інших іграшок для дорослих хлопчиків?

Мої науково-фантастичні роздуми перервав різкий рух попереду. Мої зіниці лише встигли адаптуватися до напівтемряви. Хтось виринув з тіні та підійшов до нас із Глібом майже впритул. Ця особа без жодних церемоній порушила мій особистий простір і почала розглядати мене з таким виглядом, ніби я — якийсь химерний експонат, що випадково втік із кунсткамери.

Я, звісно, у боргу не залишилася й вилупилася на неї у відповідь.

— То ось яка ти… — повільно промовила жінка.

Перед нами стоїть Галя. Наша перша офіційна зустріч віч-на-віч.

Варто визнати: сестра Гліба вміла створювати перше враження. Вона була помітно вищою за мене, трималася неймовірно вишукано й виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу «Vogue: Колонії Поясу Астероїдів». На ній був білий технологічний костюм з неоновими синіми вставками, який ідеально підкреслював її поставу. Волосся — бездоганно пряме каштанове каре зі світлими пасмами — обрамляло її гострі вилиці.

Але найголовніше, по чому можна було безпомилково впізнати в ній родичку Гліба — це очі. Такі ж яскраві, великі й виразні. От тільки якщо в очах Гліба я звикла бачити тепло й легке сум’яття, то тут панувала крижана зібраність, гострий розум та абсолютний, залізобетонний прагматизм.

Вона оглядала мене, як помилку в коді, яку терміново треба виправити.

Але хто я така, щоб боятися сестру свого… ем… хлопця? Навіть якщо цей хлопець притягнув мене на інший кінець системи, а його сестра керує місцевим філіалом цифрового раю. Нехай вона сама мене остерігається!

Я випросталася, поправила окуляри, які знову сповзли від швидкого спуску сходами, і змірила її своїм фірмовим поглядом «я знаю Pascal, а чого досягла ти?». Я була готова до будь-якої розмови, навіть якщо вона закінчиться кінцем світу.

Галя злегка схилила голову набік, і її пронизливий погляд не віщував нічого доброго. Схоже, вона вже все для себе вирішила. І це рішення мені точно не сподобається.