Розділ 44. Небезпечні переговори і несподіваний козир

Поки Марта виливала мені душу, двері нашої схованки здригалися від ударів зовні. Настя та її «група підтримки», схоже, вирішили, що демонтаж металевих конструкцій — це чудовий спосіб зняти стрес після пробудження. Коли я вчергове підстрибнула від гуркоту, Марта різко накрила мою руку своєю. Її пальці були холодними, як обшивка станції.

— У нас мало часу, Патю. Ти маєш вирішити прямо зараз: ти з ними чи зі мною?

Я глибоко вдихнула, намагаючись повернути своєму мозку здатність до логічного мислення.

— Марто, сонечко, давай синхронізуємо наші бази даних, — я постаралася, щоб мій голос звучав максимально розважливо, хоча всередині все тремтіло. — Ми зараз на шматку каменя посеред нічого. У нас спільна мета, проста як код «Hello World»: вижити і повернутися на Землю. Бажано — з усіма кінцівками.

Схоже, моя ідея про мирне співіснування не викликала у Марти жодного ентузіазму. Вона подивилася на мене так, наче я щойно запропонувала їй встановити Windows 95 на суперкомп’ютер.

— Тобто після всього, що я тобі розповіла, ти все одно будеш на боці цих… монстрів? Ти захищатимеш Гліба?

Я відчула себе так, ніби мене щойно перевели з розряду «найкраща подруга» в категорію «зрадниця системи». Але маніпулювати собою я не дозволю навіть дівчині з трагічною долею.

Так, я почула багато цікавого. Моя картина світу на Galileo-7 щойно отримала кілька нових, досить похмурих шарів. Я навіть на мить пошкодувала, що втрутилася в роботу Ядра своїм хаосом. Виявляється, Марта — справжній хакер людських станів. Вона протрималася тут три місяці, вміло обходячи когнітивне поле. Вона навчилася маскувати свій емоційний спектр так, що навіть техніки в сірих костюмах — ці «мисливці за емоціями» — не запідозрили в ній нічого, крім чергової щасливої ляльки.

Це доводило одну важливу річ: з Системою можна було не просто боротися, з нею можна було співіснувати, якщо знати її алгоритми. Але Марта не хотіла співіснувати. Вона хотіла помсти.

— А що ти пропонуєш? — я склала руки на грудях, вмикаючи режим сарказму. — Підірвати тут усе до бісової матері? Влаштувати епічний фінал із вибухом, який буде видно з Марса? Космічний тероризм — це, звісно, чудовий пункт у резюме, але є маленький нюанс: ми теж злетимо в повітря. А вакуум, кажуть, дуже погано впливає на колір обличчя.

Марта стиснула кулаки. Її фанатизм починав мене реально лякати.

— Вони заслуговують на це! За те, що зробили з Дариною! За те, що роблять з іншими!

— Ти ж хотіла побачити сестру, Марто! — я пішла на ризик, ступаючи по тонкому льоду. — А Дарина, між іншим, зараз на Землі. Жива. Ну, наскільки це можливо після вашої «оптимізації».

Марта застигла. Її очі, повні гніву, раптом розширилися від жаху і надії одночасно. Здається, спрацювало — помирати в ім’я помсти не входило до її планів, якщо десь там, за мільйони кілометрів, на неї чекала сестра.

— Ти… ти знаєш, де вона? — прошепотіла вона, і її голос здригнувся.

То он воно що! Льоня розповів мені про Балі, а сестрі — ні? Оце так сімейні таємниці. Марта не знала про місцеперебування Дарини, а я ледь не вибовкала все одним махом. Це був мій шанс. Мій єдиний тактичний козир, щоб змусити цю дівчину дослухатися до мене, навіть якщо в моїй голові зараз замість плану порятунку був лише білий шум.

— Я знаю достатньо, щоб зрозуміти: твій план «підірвати все» — це найтупіша ідея з часів винаходу дієтичної коли, — я зробила крок ближче. — У нас є час. Ми можемо переконати Гліба і Лео допомогти нам. Гліб не винний, він теж намагався її врятувати…

Більше аргументів не залишилося, бо сама не дуже вірила в те, що казала. Гліб… мій Гліб, який обіймав мене десять хвилин тому, і Гліб, який допоміг створити цю ферму… Хто він насправді?

Я заплуталася. Мій внутрішній навігатор не просто збився з курсу — він згорів, залишивши мене в напівтемній кімнаті з розлюченою сестрою «першої жертви» і натовпом атовпом божевільних дівчат за дверима.

— Слухай, — сказала я, дивлячись Марті прямо в очі. — Ми виберемося, я допоможу тобі дістатися до Дарини. Але для цього нам потрібен Гліб. Живий і з усіма своїми геніальними мізками. Згода?

Марта мовчала, і в цій тиші я чула, як моє серце відраховує секунди до моменту, коли двері нарешті не витримають. Схоже, мій «дебаг Всесвіту» щойно перейшов у фазу, де помилка в коді означає реальну смерть. І я дуже сподівалася, що мій сарказм — це достатньо міцна броня для такого випадку.