Розділ 43. Родинні таємниці

Марта не відповіла на моє запитання про Галю. Вона лише загадково усміхнулася, і в цій посмішці було стільки прихованого сенсу, що мій внутрішній детектор брехні просто зашкварчав.

— Ти кмітлива, Патю. Тому ти можеш стати мені у пригоді. А може, ми станемо у пригоді одна одній.

Те, що вона — зовсім не та «сіра мишка» чи безпорадна жертва Системи, якою здавалася мені в першу годину перебування на Galileo-7, я зрозуміла лише тепер. Знаєте, бувають такі персонажі у фільмах, які весь час стоять на задньому плані, а в кінці виявляється, що саме вони вбили садівника? Ось це була Марта.

Кілька разів у мене з’являлися підозри щодо її погляду — він був занадто живим, занадто ірраціональним для «адаптованої» ляльки. І на відміну від інших, які дивилися крізь мене, наче я — порожнє місце в коді, саме ця дівчина підійшла до мене першою. Хоча й виглядала так, ніби їй до мене немає жодного діла.

Ось тільки тепер до моєї світлої голови дійшло: вона мене переграла. Та що там мене — вона, схоже, переграла всіх. Саме від неї я вперше почула, що тут складно відстежувати час, але коли я спитала її ім’я, відповідь вилетіла миттєво. Тоді, під кайфом від нових вражень і низької гравітації, я не звернула уваги на ці «баги» в її поведінці. А дарма.

Схоже, Марта вловила хід моїх думок. Вона підійшла ближче, і її темні очі в напівтемряві кімнати здалися мені ще небезпечнішими.

— Бачу, ти нарешті проаналізувала нашу першу зустріч, — кутики її губ помітно піднялися. — Я чекала, що ти навідаєшся до мене сама, коли твій мозок трохи протверезіє від «космічного дива».

— Ти тоді підійшла до мене спеціально? — я склала руки на грудях, намагаючись повернути собі вигляд впевненої відмінниці. — Для чого? Хотіла перевірити, чи я теж почну пускати слину від щастя?

— Тому що поруч із тобою був Гліб, — відрізала вона. — А це означало, що ти не була частиною «маси». Ти була ключем.

Наша розмова ставала дедалі дивнішою. Занадто багато загадок на один квадратний метр астероїда. Ще якихось кілька десятків хвилин тому ми з Глібом та Лео пили вино і святкували тріумф, а виявилося, що тут розгортається епічний трилер, і ця дівчина викликає більше запитань, ніж Галя з її амбіціями.

— То чому поява саме Гліба викликала у тебе такі асоціації? Ти що, його фанатка? — я постаралася додати в голос якомога більше сарказму, щоб приховати легкий укол ревнощів.

— Гм, з тобою складно, Патю. Або ти зовсім не в курсі базових понять цього місця, або Гліб береже твою психіку занадто ретельно, — Марта відвернулася, щось напружено обмірковуючи.

— Скоріше друге. Але я швидко вчуся. Поясни, чому я маю тобі вірити? Поки що ти виглядаєш як професійний шпигун у відпустці.

Вона вагалася. Я бачила, як у її голові крутяться шестерні.

— Патю, а ти давно знаєш Гліба? Ти йому справді довіряєш? Настільки, щоб піти за ним у Ядро?

Одну руку вона тримала на грудях, наче щось міцно стискала в кулаці. Схоже на підвіску. Це ще більше заплутувало. Я згадала про свій кулон-трекер і повільно повторила її жест, торкнувшись металу на шиї. Марта помітила це, але її емоції залишилися для мене загадкою.

— Ти, мабуть, знаєш не тільки Гліба, а й Лео чи Галю. Я права? — я вирішила йти в лоб. — Ось тільки вони тебе не знають. Або не до кінця розуміють, хто ти така і що ти тут робиш серед «маси».

— Ти права, Патю, — вона нарешті розтиснула кулак. — Ти й справді розумна. Шкода, що ти вляпалася в це саме зараз.

От і поговорили. Загадки, інтриги, таємниці… Але тепер я зрозуміла головне: якщо вона перебувала тут разом з іншими дівчатами, і Гліб її не впізнав, значить, вона — «невидимка». А наявність камер на кожному кроці робить усіх як на долоні. То як вона примудрилася залишитися в тіні?

— Що тебе пов’язує з цією «святою трійцею»? — я пішла ва-банк. — Або ти кажеш правду, або я зараз відчиню двері й дозволю Насті зробити з тобою те, що вона планувала зробити зі мною.

Марта розімкнула долоню, показуючи свій кулон. Він не був схожий на наші техно-гаджети. Навпаки, він був вінтажним, потертим, наче його носили роками на Землі. Вона натиснула на кришечку, і та з тихим клацанням відкрилася.

Всередині було фото. Маленьке, трохи вицвіле. На ньому була молода пара. Я кілька разів моргнула, намагаючись сфокусувати зір. Дівчина з довгим русим волоссям… її очі та риси обличчя мали певну схожість із Мартою, але вони були м’якшими, щасливішими.

Але варто було мені перевести погляд на чоловіка поруч із нею, як моя щелепа знову вирішила познайомитися з підлогою.

То був… Лео. Тільки молодший, без цього свого вигляду «володаря світу», просто закоханий хлопець.

— Це… Дарина? — прошепотіла я.

Ось тут Марта нарешті зламалася. Її маска спокою тріснула, оголивши справжні емоції, які вона, очевидно, стримувала занадто довго. На очах проступили сльози, підборіддя затремтіло, а губи скривилися від болю.

— Так, — видихнула вона, і цей звук був сповнений такого розпачу, що мені стало не по собі від власного сарказму.

Вона раптом зробила крок вперед і просто повисла на моїй шиї, хапаючись за мою куртку, як за останній рятувальний круг у цьому холодному космосі. Я завмерла, не знаючи, що робити з цим раптовим проявом людськості.

— Це моя сестра… — прошепотіла вона мені в плече, і я відчула, як її сльози намочують мою тканину. — І я прийшла сюди, щоб помститися.
_____