Розділ 42. Рекурсія халепи та рука допомоги

Аналізувати власні вчинки — це чудове хобі. Корисне, інтелектуальне, навіть дещо шляхетне. Я обов’язково займуся цим у найближчий вільний момент. До прикладу — коли виживу. Точніше, якщо виживу. Якщо взагалі колись настане той благословенний момент, коли я зможу сісти у м’яке крісло, взяти горнятко какао і спокійно подумати: «Патриціє, люба, а де саме твій внутрішній навігатор життя збився з курсу і завів тебе в цю… кхм… ситуацію?»

Але зараз на саморефлексію не було часу. Зараз я верещала.

І робила це настільки віртуозно, що якби десь за бортом пролітали інопланетяни, у них було б лише два варіанти: або накивати п’ятами в іншу галактику, або негайно мобілізувати мене до своєї армії як секретну звукову зброю масового ураження. Мій крик міг би плавити обшивку крейсерів, але поки що він лише додавав прискорення моїм ногам у цій клятій низькій гравітації.

— Та замовкни ти вже! — гаркнув Гліб десь поруч, намагаючись не врізатися в черговий виступ стіни на повороті.

Ага, розбіглася! Вже замовкла, шнурки тільки попрасую! Краще вже виглядати істеричкою з активованими голосовими зв’язками, ніж бути розірваною на сувеніри натовпом розлючених одногрупниць.

Господи, ну за що мені це? Чому всі нормальні люди живуть свої нудні, передбачувані життя? Пари, конспекти, черга до кавового автомата, обговорення того, який викладач сьогодні найбільш токсичний… Це ж був мій план! Я мала бути частиною цього соціуму! А натомість я знову — підкреслюю, знову — вляпалася. Причому не просто зачепилася краєм одягу, а влетіла з розгону, з ентузіазмом і, здається, з бонусною підпискою на пригоди, які я не замовляла і від яких неможливо відписатися навіть через техпідтримку Всесвіту.

Від попередньої халепи — тієї, де я ледь не розчинилася в Ядрі — не минуло й пів години! ПІВ ГОДИНИ, Карле! Може, на мені реально висить якесь прокляття? Чи я просто статистична похибка, на якій природа тестує всі можливі варіанти невезіння?

Я чула тупіт десятків ніг позаду. Настя, яка в низькій гравітації стрибала, наче скажена кенгуру, була вже зовсім близько. Її рука, озброєна манікюром, що міг би пробити обшивку шатла, майже торкнулася мого плеча.

— Патя-а-а! Стій, заразо! — верещала вона, і в її голосі було стільки «вдячності», що мені захотілося катапультуватися у відкритий космос без скафандра.

Гаразд. Дихай, Патриціє. Вдих — це кисень, видих — це вуглекислий газ і залишки моєї адекватності. Не панікуй. Панікувати будемо пізніше, за розкладом, коли стане зовсім ясно, що це фінал. А поки що… давайте знайомитись, чи що? Раз уже ви стали свідками мого тріумфального провалу. Мене звати Патя, і я щойно врятувала світ, який тепер намагається мене прибити.

Настя вже майже вчепилася в мою куртку. Я заплющила очі, готуючись до найгіршого, як раптом…

Чиясь сильна рука різко смикнула мене вбік. Я навіть не встигла вигукнути чергову порцію ультразвуку, як опинилася в невеликій, напівтемній кімнаті. Двері за мною зачинилися з тихим герметичним «пшиком», відрізаючи крики Насті та тупіт натовпу.

Я стояла, важко дихаючи, і намагалася зрозуміти, чи я вже мертва, чи це просто новий рівень мого персонального квесту. У кімнаті панувала тиша, порушена лише гулом вентиляції.

— Ти занадто голосно бігаєш, — пролунав спокійний, знайомий голос.

Я обернулася. У кутку, біля панелі керування, стояла Марта. Та сама дівчина, з якою я вперше заговорила на цій станції. Але тепер у її погляді не було тієї «скляної» порожнечі. Вона дивилася на мене з легкою, майже людською іронією.

— Марто? — видихнула я, відчуваючи, як серце поступово повертається з п’ят у район грудної клітки. — Ти що… ти мене врятувала?

Вона відійшла від стіни, і я помітила, що її рухи стали іншими — більш живими, хаотичними, не такими «оптимізованими».

— Скажімо так: я вирішила, що твій крик заважає мені думати. А мені зараз дуже потрібно подумати, Патю. Бо те, що ти зробила з Ядром… — вона зробила паузу, і я знову відчула той самий холодок по спині. — Це змінило не тільки систему. Це змінило правила гри, про які ти навіть не здогадуєшся.

Я примружилася, вмикаючи режим підозрілої відмінниці.

— І що це за правила? Нам потрібно покликати Гліба?

Марта ледь усміхнулася, і в цій посмішці було щось таке, від чого мені раптом захотілося знову опинитися в коридорі з Настею.

— Нехай він розгрібає цей хаос. Йому і Лео роботи вистачить. А ми з тобою… ми поговоримо про те, як завадити Галі реалізувати свій план.

Я сковтнула. Схоже, мій «тріумфальний провал» щойно отримав друге дихання.

—Хто ти насправді, Марто? І що тобі відомо про плани Галі?