Розділ 41. Від месії до мішені. Тріумф хаосу.

Гліб ішов трохи попереду, його висока постать упевнено розсікала повітря, яке нарешті перестало пахнути озоном і безнадією. Я ж, користуючись моментом, розглядала все навколо з азартом туриста, який щойно виграв безкоштовний тур у пекло і дивом звідти вибрався.

Зникло звичне напруження, той фоновий шум у вухах, який я раніше сприймала як належне. Я більше не боялася загубитися в цих стерильних лабіринтах, не хвилювалася через низьку гравітацію і навіть не думала про те, що мій хвіст-пучок зараз нагадує бойову хмаринку інопланетного зв’язку. Станція Galileo-7 більше не здавалася мені заплутаним кодом, який неможливо зламати. Тепер це був просто об’єкт. Дружній та рідний об’єкт.

Дивно, але відчуття часу тут остаточно капітулювало. Скільки я тут? День? Тиждень? Місяць? Без зміни дня і нічного неба (якщо не рахувати Юпітер, який вічно витріщається у вікно) ти починаєш ідентифікувати себе як частину чогось величного, космічного і… дуже статичного. Наче я — це рядок коду, який нарешті став частиною стабільного релізу.

Ми повернули до технічного відсіку. Я рефлекторно стиснула зуби і примружилася, готуючись до чергового ментального удару. Ну, знаєте, як перед тим, як зайти в кабінет до декана, коли знаєш, що ти винна. Гліб немов спиною відчув мій маневр і різко зупинився.

Я завмерла, прислухаючись до відчуттів у голові. Порожньо. Тихо. Жодного «сиропу», жодного тиску.

— Я нічого не відчуваю! — вигукнула я, ледь не підстрибнувши від радості. — Глібе, мій мозок знову належить мені! Жодного стороннього втручання, жодних оновлень без моєї згоди!

— Так, — кивнув він, і в його погляді промайнула гордість. — Система вимкнулася. Твій «хаос» виявився занадто важким для її шлунка.

Я випрямилася, поправила куртку і з виглядом переможниці увійшла до приміщення. Але мій тріумфальний вихід тривав рівно три секунди.

Приміщення, яке раніше здавалося величезним і впорядкованим, як Собор святого Петра в неділю, тепер нагадувало АТБ у годину пік під час акції на цукор. Від ідеального порядку не залишилося й сліду. Тут панував… Хаос з великої літери «Х».

Дівчата, які ще недавно були чемними та слухняними і прагнули служити Системі, тепер розбилися на групки. Були тут і ті, хто нещодавно лежали в капсулах як ідеальні порцелянові ляльки. Але те, що вони влаштували не йшло в порівняння з виборами до студентської ради . Обслуговуючий персонал у білих комбінезонах виглядав так, ніби вони щойно пережили зомбі-апокаліпсис і тепер намагаються пояснити зомбі, що кусатися — це негігієнічно.

Лео теж був тут. Він стояв біля купки моїх одногрупниць, намагаючись зберегти свій вигляд «космічного принца», але його ідеальна зачіска вже трохи здала позиції.

Я вже зробила крок до них, сподіваючись на обійми та квіти, як мою руку залізною хваткою перехопив Гліб.

— Не зараз, Патю. Повір мені.

— Але ж я їх врятувала! Мені треба поговорити хоча б з Катькою, вона ж…

У цей момент із натовпу донісся крик, від якого в мене заклало вуха:

— На що перетворився цей курорт?! Де мій смузі?! Куди дівся сервіс?! Я вимагаю негайного повернення на Землю і компенсації за моральні збитки!

Шум посилювався. Хтось із дівчат почав штовхати бідного техніка, вимагаючи пароль від вай-фаю. Приміщення заповнив такий гул, що я з тугою згадала про тихий вплив Системи. Принаймні тоді ніхто не вимагав книгу скарг.

Розуміючи, що «вдячне людство» зараз почне шукати винних у відсутності манікюрного салону на астероїді, я інстинктивно позадкувала. Ми були вже за кілька кроків від виходу, коли пролунав голос, який я впізнала б навіть у чорній дірі.

— А ось і наша вискочка! Дивіться, це Патя!

Настя. Моя «улюблена» одногрупниця, чиє его завжди потребувало окремого місця в аудиторії. Вона підняла руку і замахала мені так, ніби я була таксі, яке вона намагається зупинити посеред пустелі. В ту ж мить десятки голів повернулися в наш бік. Десятки очей, у яких замість вдячності читалося: «Це вона все зламала!».

Не встигла навіть моргнути, як цей натовп розлючених «космічних туристок» почав рухатися в мій бік. І рухалися вони не для того, щоб сказати «дякую».

Я відчула себе злодієм, який щойно вкрав у них ілюзію ідеального життя і залишив наодинці з реальністю, де немає смузі.

— Біжимо! — вигукнула я, розвертаючись на 180 градусів.

— Бігом, — коротко погодився Гліб, і ми рвонули в коридор так, ніби за нами гнався сам Сатана на реактивному ранці.

Бляха! Ще хвилину назад я вважала себе героїнею, яка врятувала світ. Який же мінливим може виявитися наш Всесвіт! Тепер за мною гналися як мінімум вісім божевільних дівчат, і я була впевнена: якщо вони мене наздоженуть, іонний душ здасться мені дитячою забавкою.

Ми летіли коридором, і я відчувала, як адреналін випалює залишки «адаптації». Але десь на краю свідомості знову з’явилося те дивне відчуття… Наче хтось спостерігає за цим марафоном і тихо сміється. Схоже, наш дебаг був лише першим рівнем гри, а справжній бос ще навіть не з’явився на арені.