Розділ 39. Французьке вино та змовницьке мовчання

— Ну що, героїне, час на техобслуговування, — Гліб обережно притримував мене за лікоть, ведучи до своєї кімнати.

Йшла, намагаючись не заплітатися у власних ногах. Варто визнати: після «тісного спілкування» з Ядром я почувалася так, ніби мною щойно прочистили засмічену каналізацію. Вперше на Galileo-7 я відчула справжню, земну важкість у кожній клітинці тіла. Навіть низька гравітація не рятувала. Мій хвіст-пучок, який зазвичай стирчав на маківці бойовою антеною, зараз розпушився і завис легкою хмаринкою. Я, мабуть, виглядала як першокласниця з гігантськими бантами, яка щойно відбилася від зграї хуліганів.

Позаду почулися впевнені кроки.

— Пропоную відзначити тріумф хаосу над порядком. Чекаю вас у себе через десять хвилин, — ми обернулися. Лео сяяв, як новенький айфон. Його усмішка здавалася майже щирою, що в моєму особистому рейтингу підозрілості одразу підняло його на кілька пунктів угору. — Чудова робота, Патю. Глібе, ти був правий щодо неї. Ви обоє — просто вибухова команда.

— Я — за! — радісно підтримала я, ігноруючи втому.

В моїй голові вже вимальовувалися ті комфортабельні крісла-кокони, запах живих рослин і панорамний вид на Юпітер. Ех, шкода, звичайно, що з цієї сторони астероїда не видно Землю. Я вже встигла за нею неймовірно скучити. Навіть за чергами в АТБ і криками сусідів за стіною.

Гліб вагався. Його внутрішній «лаборант-контролер» явно боровся з бажанням просто посидіти в тиші. Пауза затягнулася, і я застосувала свою секретну зброю: поглянула на нього очима котика зі «Шрека». Секунда, дві…

— Гаразд, друже, — здався Гліб. — Але ненадовго. Паті потрібно відновлюватися, а нам — стежити за поведінкою Ядра. Окрім того, потрібно узгодити дії команди щодо…

— Я вже дав відповідні розпорядження своєму асистенту Макару, — перебив його Лео, випромінюючи впевненість. — Він доповідатиме кожні тридцять хвилин. У нас є сорок вісім годин за земним часом до повернення…

Він не договорив, але не треба було бути відмінницею, щоб зрозуміти: мова про Галю. Сорок вісім годин до того, як «головний адмін» повернеться і побачить, що в її ідеальній базі даних хтось влаштував дискотеку. Цікаво, чи встигну я до того часу бути вже на Землі?

Я згадала про маму. Перед від’їздом я встигла надіслати їй коротке: «Ма, я в проєкті з Глібом, їдемо у відрядження, зв’язку не буде, не шукай». Мама вже звикла до моїх дивацтв, а те, що я жила в гуртожитку, позбавляло її можливості щовечора перевіряти, чи я вдягнула шапку. Але зараз мені раптом захотілося, щоб вона мене посварила за щось банальне.

— За оновлений Galileo! — виголосив тост Лео, розливаючи по келихах справжнє французьке вино.

Я зробила ковток, розкинувшись у зручному коконі. Смак був божественним, хоча мій внутрішній саркастичний голос шепотів, що пити алкоголь на астероїді, де кисень подається за розкладом — ідея так собі.

— Шкода, що не шампанське, — я відставила келих і хитро подивилася на хлопців. — Було б ефектніше.

Хлопці засміялися. Атмосфера була легкою, майже святковою. Гліб розслабився, зайняв місце у сусідньому коконі і навіть перестав кожні п’ять хвилин перевіряти свій планшет.

— Ще скажи, що до вина потрібне м’ясо, — спробував пожартувати він.

Я одразу нагородила його дружнім поштовхом ліктем у бік, від чого його крісло розвернуло вбік.

— Ти що, м’ясо підходить до всього! А до червоного вина — тим паче. Тепер я точно знаю: щойно повернуся на Землю, першим ділом замовлю величезний шашлик. З цибулькою і соусом.

Я мрійливо заплющила очі, але коли відкрила їх, то встигла помітити дивний, швидкий і дуже змовницький погляд, яким перекинулися Гліб і Лео. Це було схоже на те, як лікарі дивляться на пацієнта, якому не хочуть казати діагноз.

Мої веселощі як вітром здуло.

— До речі, Глібе, — я постаралася, щоб мій голос звучав максимально невимушено, хоча серце знову почало прискорюватися. — А коли саме ми повертаємося? Ну, за розкладом нашого «космічного лоукосту»?

Запанувала тиша. Така незручна, що я почула, як гуде вентиляція в іншому кінці апартаментів. Лео раптом дуже зацікавився етикеткою на пляшці, а Гліб почав розглядати свої пальці, наче бачив їх уперше.

— Овва, — прошепотіла я, переводячи погляд з одного на іншого. — Я чогось не знаю? Ми що, пропустили останній рейс? Чи ви забули заправити капсулу?

Тиша ставала дедалі густішою, і моє передчуття «тиші перед грозою» почало перетворюватися на впевненість, що гроза вже тут, просто ми ще не почули грому.