Розділ 38. Гравітація почуттів та емоційний децибел

Повертатися було боляче. Наче мене з розгону виштовхнули з теплого басейну прямо на крижаний асфальт, а зверху ще й привалили мішком цементу. Моя свідомість, яка щойно літала між зірками у вигляді чистого коду, раптом знову опинилася запертою в тілі, яке виявилося неймовірно важким, незграбним і… дуже вибагливим.

Першим прийшло відчуття ваги. Потім — повітря. Воно здалося мені занадто густим, наче я намагалася дихати ватою. Я жадібно вдихнула, і легені відгукнулися різким протестом. Я закашлялася, згинаючись навпіл. Груди стиснуло так, ніби мій організм вирішив терміново надолужити всі вдихи, які я пропустила, поки була «цифровою Патею».

— Патю!

Його голос. Не десь там, у глибинах нейронних зв’язків, а тут. Реальний. Хрипкий. Наступної секунди я вже відчувала його руки. Сильні, але вони помітно тремтіли. Гліб підхопив мене, не даючи моїм ватяним ногам познайомитися з підлогою, і притиснув до себе так міцно, ніби я була останньою стабільною частинкою в цьому Всесвіті, що розвалювався.

І я… я вчепилася в нього у відповідь. Пальцями в тканину його куртки, у плече, у все, до чого могла дотягнутися. Тільки б не відпустити. Тільки б переконатися, що я не розчинюся знову.

— Я тут… — видихнула я в його плече, більше для самозаспокоєння.

Але він почув. Я відчула, як його руки стиснулися ще сильніше, на межі болю, але цей біль був найкращим доказом того, що я жива.

— Я знаю, — тихо сказав він. Його голос був іншим. Нижчим, зламаним, позбавленим тієї звичної лаборантської впевненості.

Я відсторонилася на кілька сантиметрів і підняла голову. Його обличчя було зовсім поруч. Очі світилися, але в них застиг такий концентрований страх, якого я ніколи не бачила навіть у дзеркалі перед іспитом з вищої математики.

— Ти мене ледь не вбила, — прошепотів він, дивлячись на мене так, ніби я щойно повернулася з того світу (що, власне, було недалеко від істини).

— Я старалася акуратно, — я спробувала посміхнутися, але губи ледь слухалися. — Хотіла зробити сюрприз, але, здається, трохи переборщила з ефектами.

— У тебе ніколи не виходить «акуратно», Патриціє.

— Я в курсі. Це мій бренд.

Ще секунду не відпускала його. Тіло все ще пам’ятало ту порожнечу, ту стерильну тишу Ядра, де було настільки самотньо, що можна було збожеволіти від власного відлуння. І тепер цей контакт — тепло його шкіри, запах кави, ритм його серця — був моїм особистим сертифікатом повернення. Повного і безповоротного.

Я повільно відступила, але рука все ще залишалася в його долоні. І я не поспішала її забирати. Мені потрібен був цей «провід заземлення».

— Що відбувається? — запитала я, озираючись.

І тільки тепер я почула це. Шум. Не той монотонний гул Системи, до якого ми звикли. Це був людський шум. Голоси. Крики. Важке дихання. Я різко обернулася і завмерла.

Люди. Ті самі «ляльки» з капсул. Вони рухалися.

Це не було схоже на красиве пробудження сплячої красуні. Це було хаотично і болісно. Хтось сидів на підлозі, обхопивши голову руками, наче намагався втримати думки, що розліталися. Хтось стояв, розгублено озираючись навколо, ніби вперше бачив власні руки. А хтось плакав. Голосно, з надривом, так, як плачуть тільки тоді, коли до тебе повертається здатність відчувати після довгої анестезії.

І це було… прекрасно. Дико, болісно, але неймовірно живо. Стерильний рай Galileo-7 щойно перетворився на галасливий, неідеальний людський мурашник.

Я відчула, як на моєму обличчі розпливається посмішка. Справжня, до вух.

— Вони повернулися, Глібе… Ми це зробили.

— Так, — сказав він, і я почула в його голосі щось нове. Не просто полегшення. Гордість. І щось набагато тепліше, ніж просто дружня підтримка.

Я подивилася на нього, мружачись від яскравого світла, яке тепер здавалося мені живим.

— Я ж казала, що мій хаос — це найкращий антивірус.

— Ти багато що кажеш, Патю.

— Але іноді я права! Визнай це!

— Інколи, — він ледь усміхнувся, і в цій посмішці було більше сенсу, ніж у всіх алгоритмах Лео.

Я знову подивилася на залу, на дівчат, які поступово приходили до тями. Все здавалося ідеальним. Ми перемогли, Система зламана, всі вільні.

Але десь там, на самій межі мого сприйняття, все ще відчувався ледь помітний свербіж. Наче Ядро не просто вимкнулося, а затаїло подих. Я глянула на монітори, що миготіли червоним, і на мить мені здалося, що одна з тіней у кутку зали рухається не так, як людська.

Це було дивне відчуття. Наче ми щойно виграли битву, але війна… війна просто змінила правила. Я міцніше стиснула руку Гліба, і він, ніби відчувши мою тривогу, теж напружився.

— Глібе, — тихо покликала я.

— Знаю, Патю. Я теж це відчуваю.

Ми стояли посеред тріумфу, але в повітрі вже витав привид нової загадки. Схоже, Galileo-7 ще не вичерпав усі свої сюрпризи.