Розділ 36. Емоційний резонанс та жах порожнечі

Я повільно розтиснула руку Гліба, хоча в цей момент мені хотілося вчепитися в нього так, ніби він був єдиним законом фізики, який ще працював. Це було складніше, ніж торкнутися того чортового Ядра. Серйозно. Значно складніше — відпустити реальність і зробити крок у невідомість.

Повернулася, щоб він не бачив як кусаю губи від хвилювання. Зробила крок. Ще один. Зупинилася перед пульсуючим згустком енергії.

— Ну що, — прошепотіла я, намагаючись не дати зубам зацокотіти. — Подивимось, хто кого переграє і хто з нас виявиться впертішим.

І торкнулася.

Я очікувала удару струмом, спалаху блискавки, ну, або хоча б того, що в мене волосся стане дибки, як у божевільного вченого. Гадала, буде щось різке, кінематографічне, щоб я одразу зрозуміла: «О, все, Патю, ти влипла, титри в кінці». Але ні. Найстрашніше — це коли нічого не відбувається різко. Коли все починається… тихо.

Я просто торкнулася поверхні, і світ… розчинився. Не зник, а став іншим. Наче хтось узяв реальність і провів по ній мокрим пальцем, розмазавши всі контури. Я ще відчувала під ногами підлогу. Відчувала тепло в пальцях. Але одночасно я вже була не там.

Першою зникла вага. Не та, що в кілограмах, а внутрішня. Та сама «гіря» особистості, яка тримає тебе всередині власного тіла. І от тоді стало по-справжньому страшно. Бо я зрозуміла: якщо зараз відпустити хоча б одну думку — я розчинюся. Просто. Без опору. Стану частиною цього коду.

— Ні, — прошепотіла я, і мій голос здався мені відлунням у порожній цистерні.

І в ту ж мить мене накрило. Я відчула не себе. Я відчула їх. Усіх.

Спочатку це було як далеке відлуння, а потім — як цунамі. Чужі думки. Не словами, а чистими, концентрованими відчуттями.

Я відчула біль Катьки Верес — тупий, ниючий сум за домом, який вона так старанно ховала за пафосом. Відчула надію якоїсь дівчини, чиє ім’я я навіть не знала, — надію на те, що це все лише сон. Відчула любов, страх, розпач… Це було настільки інтенсивно, що на моїх очах проступили сльози. Я відчувала кожне розбите серце в цьому залі, кожну невисловлену думку. Це було прекрасно і жахливо водночас. Я була ними всіма.

Але з кожною секундою ставало… іншим.

Емоції почали вицвітати. Біль перестав пекти. Надія перестала гріти. На зміну цьому океану почуттів почала приходити порожнеча. Рівна, гладка, безкінечна порожнеча.

Це було значно моторошніше за біль. Що може бути гіршим за страждання? Тільки байдужість. Коли тобі стає все одно. Коли ти бачиш свій страх, але він більше не змушує твоє серце битися швидше. Ти просто фіксуєш його як нудний рядок у звіті.

Я відчувала, як Система починає «оптимізовувати» мій хаос. Вона зрізала мої гострі кути, вирівнювала мої піки, перетворюючи мій внутрішній шторм на штиль у склянці води.

— Ні, — сказала я вже чіткіше, намагаючись вхопитися за залишки своєї злості.

І тоді воно… звернуло на мене увагу. Складно пояснити це відчуття. Наче я стояла в величезному, мовчазному натовпі — і раптом тисячі невидимих голів повернулися в мій бік. І подивилися прямо в мою суть.

Система.

Вона не була голосом. Не була образом. Але я відчула її присутність — холодну, логічну, позбавлену будь-якого натяку на людяність. Вона була як ідеально написаний алгоритм, який не знає жалю, бо жаль — це неефективно.

«Ну, привіт, — подумала я, намагаючись викликати в собі хоча б краплю свого фірмового сарказму. — Сподіваюся, у вас тут є книга скарг і пропозицій».

Але жартувати не виходило. Порожнеча всередині розросталася, намагаючись витіснити Патю і залишити замість неї лише ідеальний вузол мережі.

— Ти мене не отримаєш, — подумала я, стискаючи уявні кулаки.

І в ту ж секунду я відчула тиск. Він не був агресивним. Він був… логічним. Наче Система просто пояснювала мені, що опір — це математична помилка. Що бути частиною цілого — це єдиний правильний вихід. І цей тиск почав повільно, але невблаганно витісняти моє «Я» за межі моєї ж свідомості.