Розділ 34. Пульс порожнечі і ручне керування

Отже, Ядро.

Я очікувала побачити щось величне: гігантський лазер, купу неонових трубок або хоча б величезну миготливу кнопку з написом «Не натискати». Але реальність, як завжди, вирішила бути оригінальною і трохи моторошною.

Воно не світилося пафосним блакитним світлом. Воно не гуділо, як трансформаторна будка. Воно… билося. Повільно, ритмічно, важко. Це було схоже на серце гігантської істоти, заковане в метал і дроти. І це було неправильно. Настільки неправильно, що мій внутрішній програміст хотів негайно видалити цей об’єкт із реальності й очистити кошик.

Біля Ядра мої емоції остаточно перетворилися на вінегрет. Проступив страх — той самий, липкий і холодний. А раптом у мене не вийде? Хто я така, щоб вважати себе «обраною»? Я ж не Нео з «Матриці», я — Патя з коледжу інформаційних технологій, чиє найбільше досягнення — це не завалити сесію і навчитися готувати мівіну п’ятьма різними способами. Чим я особлива? Тим, що я шкідлива?

Гліб подивився на мене так, ніби щойно прочитав мій внутрішній монолог і вирішив поставити на ньому жирну крапку.

— Не хвилюйся, Патю. Ми робимо це разом.

Я змусила себе ледь усміхнутися.

— Саме це я й хотіла почути. Бо якщо я зараз знепритомнію, тобі доведеться нести мене на руках крізь усю цю космічну красу. А я сьогодні снідала картоплею, так що я не пушинка.

Знаєте, що найгірше? Не страх перед невідомістю. А момент, коли ти стоїш перед вибором і розумієш: що б ти не зробила, ти вже ніколи не будеш тією дівчиною, яка просто хотіла кави з автомата.

— Це порядок, — пролунав голос Лео десь позаду. Він стояв, заклавши руки за спину, і виглядав як екскурсовод у музеї антиутопій. — Без хаосу. Без болю. Без помилок. Ідеальна константа.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як усередині починає закипати злість. Глибока, справжня, не відфільтрована жодними полями.

— Без життя, — тихо сказала я. Мій голос прозвучав напрочуд рівно. Навіть занадто. — Ти збудував ідеальний морг із гарним освітленням, Леоніде.

Я зробила крок ближче до Ядра. І в цей момент… відчула тепло. Воно було ненормальним, майже тваринним. Наче ця машина не просто працювала, а відчувала нас. Вона «дихала» нам у обличчя своєю стерильною порожнечею.

— Патю, — тихо покликав Гліб.

І от знаєте, що найнебезпечніше? Не Система. А те, як змінюється світ, коли він вимовляє моє ім’я. Це як повне перезавантаження системи, після якого всі баги зникають. Я повернула голову і побачила його зовсім близько. Ближче, ніж дозволяли будь-які правила соціальної дистанції. І чомусь у цей момент це стало важливішим за астероїд, за Галю і за весь цей клятий космос.

— Ти ж бачиш це, — сказала я, дивлячись прямо йому в очі, ігноруючи Лео. — Вони не живуть. — Я кивнула в бік капсул, де такі ж дівчата як і мої одногрупниці перетворювалися на цифрові тіні. — Вони просто існують у режимі очікування.

Гліб не відповів одразу. Його погляд ковзнув по капсулах, а потім повернувся до мене. І в ньому вже не було того холодного «я — геній, я все прорахував». Там був сум. Справжній, важкий сум людини, яка зрозуміла, що її винахід став монстром.

— Бачу, — сказав він тихо.

І все. Без виправдань. Без довгих лекцій про «необхідне зло». І цього… вистачило. Щось у мені нарешті відпустило. Я зрозуміла, що він не на боці машини. Він на моєму боці.

Я навіть не встигла подумати, коли потягнулася до нього. Просто взяла його за руку. Це було найлогічніше рішення у світі, де логіка давно померла. Його пальці одразу стиснули мої. Теплі. Живі. Справжні.

І в цю ж секунду той дивний тиск у голові… зник. От просто взяв і випарувався, як вода на розпеченій сковорідці. Я здивовано видихнула, відчуваючи, як мої думки знову стають гострими і швидкими.

— О, — сказала я тихо. — Оце вже цікаво.

Гліб ледь нахилився до мене, його подих лоскотав мені щоку.

— Що? Що ти відчула?

— Воно відступає, Глібе. Тиск. Система… вона не може пробитися крізь нас, коли ми отак… — я ледь стиснула його руку.

— Через контакт? — він здивовано підняв брови.

Я кивнула і не збиралася відпускати його руку. Ні за які скарби Всесвіту.

— Ось це ви не врахували у своїх рівняннях, — сказала я, переводячи переможний погляд на Лео. — Люди — це не тільки нейронні зв’язки і когнітивні поля. Це дещо, що не передається через Wi-Fi.

Лео дивився на нас дуже уважно. Це був той самий погляд дослідника, який щойно побачив, як піддослідна миша почала цитувати Шекспіра.

— Емоції — це слабкість, так завжди казала Галя, — процитував він, але в його голосі вже не було колишньої впевненості.

Я навіть усміхнулася. Широко і шкідливо.

— Ні, Лео. Слабкість — це коли ти їх боїшся або намагаєшся запхати в металеву коробку, бо не знаєш, що з ними робити. А ми зараз покажемо твоєму Ядру, що таке справжній емоційний передоз.

Я повернулася до Ядра, все ще тримаючи Гліба за руку. Тепер я знала, що робити. Мій хаос мав стати не просто шумом, а вірусом, який нагадає цій машині, що таке бути людиною.

— Ну що, Глібе? — я підморгнула йому. — Готовий до несанкціонованого втручання в особисте життя астероїда?

— Завжди готовий, — відповів він, і я відчула, як його впевненість передається мені.

Ми зробили крок до термінала. Ядро пульсувало, наче відчуваючи загрозу, але ми вже були занадто близько, щоб зупинитися. Починався справжній дебаг. І я збиралася зробити його незабутнім.