Розділ 33. Дебаг у режимі «Турбо» та Глібове «Ми»

Я відкинулася назад у крісло-мішок, відчуваючи, як запечена картопля приємно обважнює шлунок, а кава нарешті достукалася до моїх нейронів. Стан блаженства все ще намагався втримати мене у своїх пухнастих лапах, але внутрішня Патя вже почала гострити зуби.

— Глібе, гадаю, мені треба якомога швидше дістатися до Ядра, — сказала я, розглядаючи порожній стаканчик. — Якщо ти не хочеш, щоб я тут остаточно адаптувалася і почала вишивати хрестиком логотипи вашої Системи. Мій мозок зараз нагадує зефірку, а я звикла, щоб він був як швейцарський ніж.

Гліб спостережливо поглянув на мене, і я помітила, як у його очах промайнуло полегшення.

— О, сарказм повернувся, — констатував він. — Значить, критичний рівень «овочевості» пройдено. Я вже й сам хотів тобі це запропонувати. Знаєш, я дещо обміркував і дійшов висновку, що Система зчитує і поглинає найбільш яскраві емоції, перетворюючи їх на паливо для стабілізації гравітаційного поля.

— Тобто я для неї — як високооктановий бензин? — я примружилася. — Слухай, а ти знав, що я записана в «Резерв»? Лео показав мені список. Я там підсвічена червоним, наче товар по акції.

На обличчі Гліба промайнула тінь смутку. Він відвів погляд, і я зрозуміла: знав. Ну звісно.

— Я припускав… — тихо сказав він. — Але не думав, що Галя внесе тебе в протокол так швидко. Вона вважає, що твій «хаос» — це ідеальний антидот проти ентропії Ядра.

— Ти сказав, що хочеш це зупинити, — я заговорила тихіше, відчуваючи, як у кімнаті знову згущується напруга. — Добре. Я в це повірила і зараз тут, з тобою. Але вчора це виглядало так, ніби ти готовий залишитися тут, навіть якщо… навіть якщо я стану частиною цієї системи. Просто ще однією «щасливою» лялькою.

— Ні.

Відповідь була миттєвою. Жорсткою, як удар металу об метал.

Я підняла на нього погляд, вимагаючи більшого.

— Тоді доведи.

Він зробив крок до мене. Цього разу він не зупинився на безпечній відстані «лаборант-студентка». Його руки лягли мені на плечі — не різко, не владно, а так, ніби він сам боявся, що я зараз розчинюся в цьому штучному повітрі.

— Я не віддам тебе цій системі, Патю, — сказав він так тихо, що я більше відчула це вібрацією, ніж почула. — Навіть якщо мені доведеться спалити тут кожен транзистор.

Я дивилася в його світло-блакитні очі. На секунду… дуже коротку… мені захотілося просто заплющити очі й повірити йому без жодних умов. Просто розслабитися. Але потім перед очима знову сплив той список. Моє ім’я. «Резерв».

— А якщо не вийде? — запитала я. — Якщо твій код не спрацює, а мій хаос просто з’їдять на десерт?

Він не відповів одразу. І це було чесно. Гліб ніколи не брехав у технічних характеристиках, навіть якщо йшлося про життя.

— Тоді ми підемо, — сказав він нарешті.

Я ледь усміхнулася, відчуваючи, як серце робить зайвий удар.

— «Ми»?

— Так.

— А як же твоя Система? Ваш чи іхній проєкт життя? Галя? Лео?

Він важко видихнув.

— Тоді вона залишиться. Без нас.

Я відчула, як щось всередині різко змінилося. Це було не «блаженство адаптації», а справжній, гарячий драйв.

— Тобто ти готовий усе кинути? Все, над чим працював роками?

— Я не готовий втратити тебе, — сказав він просто, як факт. Без пафосу, без театральних пауз. Як аксіому, яка не потребує доведення.

Я мовчала довше, ніж хотіла. Бо в цей момент усе стало значно складніше. Тепер це не була просто «рятувальна операція». Це була особиста війна.

У цей момент Патрік, який досі нерухомо стояв біля столу, раптом блимнув діодами і видав:

— Згідно з поточними розрахунками, ймовірність успішного переписування коду Ядра зростає на 34,7%, якщо суб’єкт «Патриція» перебуває в стані помірного роздратування. Емоційна нестабільність створює ідеальний шум для обходу евристичних фільтрів Галі.

— Дякую, Патріку, — хмикнула я, підводячись із крісла. — Ти чув, Глібе? Я офіційно маю бути шкідливою заради науки. Це мій зірковий час. До того ж, Галя зараз полетіла на Землю «терти» зі спонсорами. Кращого моменту для несанкціонованого доступу не буде. Поки керівництва немає вдома, ми влаштуємо в її Ядрі невелику вечірку з перевстановленням.

Гліб глянув на мене, і в його погляді з’явився той самий азарт, який я бачила, коли ми разом зламували сервер Геннадія Петровича.

— Тоді йдемо. Патріку, підготуй мобільний термінал і завантаж дешифратори.

— Виконую, — відповів робот. — Рекомендую також взяти з собою додаткову порцію глюкози. Процес синхронізації з Ядром вимагає значних енерговитрат мозку, а ваш, Патриціє, і так працює в режимі оверклокінгу.

— Ой, та замовкни вже, залізяко, — я штовхнула Гліба в бік. — Ну що, капітане? Веди до свого Ядра. Подивимося, чи зможе воно перетравити мій код на Python, змішаний із чистою впертістю.

Ми вийшли з кімнати. Я йшла поруч із Глібом, і хоча тиск Системи знову почав накочуватися, я відчувала себе сильнішою. Бо тепер я знала: Гліб не просто веде мене до Ядра. Він тримає мене за руку в цій цифровій безодні. І він не відпустить.

«Тримайся, Galileo-7, — подумала я, дивлячись на стерильні стіни коридору. — До тебе йде Патя. І в неї дуже поганий настрій для твоїх ідеальних алгоритмів».