Розділ 32. Іонний релакс та картопляний джекпот

Прокидалася я з дивним відчуттям, ніби мене розібрали на атоми, почистили кожен м’яким пензликом і зібрали назад, але забули додати ваги. Спершу мені здалося, що я проспала вічність. Знаєте це благословенне відчуття, коли в коледжі канікули, сесія ще десь за горизонтом подій, а єдина твоя проблема — це вирішити, з яким сиропом брати лате? Ось так я почувалася зараз.

Я розплющила очі й деякий час просто розглядала стелю. Тіло було неймовірно легким. Низька гравітація — це, мабуть, найкращий винахід Всесвіту для тих, хто вічно почувається втомленим. Тут втома просто не настає. Ти не «лежиш» на ліжку, ти ніби ледь торкаєшся його, перебуваючи в стані постійного піднесення.

Поступово пам’ять почала повертатися, наче густий мед, що повільно заповнює стінки склянки. Кабінет Лео… діаманти з принтера… Гліб із тим дивним напоєм, який вимкнув мій мозок швидше, ніж кнопка Reset.

Я підняла голову. Поруч Гліб разом із Патріком сервірували імпровізований стіл. Виглядало це настільки по-домашньому, що я на мить забула, що ми на шматку каменя посеред порожнечі.

— Як я заснула? — запитала я, приймаючи з рук Гліба пластиковий стаканчик із кавою. — Останнє, що пам’ятаю — це як Лео хизувався своїми бегоніями.

— Ти просто була виснажена, Патю, — Гліб ледь усміхнувся, і ця посмішка здалася мені неймовірно теплою. — Тут час тече інакше. Твій мозок працював на межі. Цей астероїд має унікальну структуру, він постійно обернений до Сонця однією стороною, але ми знаходимося в тіньовому секторі. Тут завжди ніч. Постійна, спокійна ніч.

Я кивнула, машинально погоджуючись. Дивно, але мені зовсім не хотілося сперечатися чи іронізувати з приводу його наукових пояснень. Мені було… добре. Просто добре.

— Там є туалет і душ, щоправда, іонний, — Гліб вказав на дверцята в стіні.

Іонний душ виявився справжнім відкриттям. Жодної води, яка вічно лізе в очі. Замість неї — м’яке гудіння і потік заряджених частинок, які проходять крізь тебе, знімаючи не тільки бруд, а й залишки стресу. Це було схоже на легке лоскотання мільйонів крихітних пальчиків. Я вийшла звідти з відчуттям, що я не просто чиста, а сяю зсередини.

Ще вчора я б Гліба прибила за те, що він залишив мене одну з Лео. Я б вимагала пояснень, будувала б плани втечі й сипала б сарказмом, як сіллю на рану. А зараз… емоції стали не такими важливими. Мені хотілося просто тішитися цією миттю, смакувати каву і розглядати станцію.

Навіть думки про одногрупниць не викликали тривоги. Ну, Катька Верес — вона нормальна, а решта… вони завжди були занадто приземленими. Може, їм тут навіть краще? Може, вони вже… адаптувалися?

Це слово більше не лякало мене. «Адаптація». Звучить як оновлення прошивки. Комфортно, стабільно, без багів. Можливо, у цьому і була головна небезпека Системи — вона робила тебе настільки щасливою, що ти переставала бачити в ній ворога. Але зараз мені було байдуже. Я відчувала гармонію, якої не було на Землі.

— Сідай, я постарався підібрати те, що тобі мало б сподобатися, — покликав Гліб.

Апетит прокинувся миттєво, як тільки Патрік підняв металеву кришку. Під нею була справжня запечена картопля. Золотиста, з ароматом прянощів. В космосі!

— Шкода, що не стейк із кров’ю, хоча картопля пахне божественно, — я посміхнулася Глібу, і мені знову відлягло від серця.

Ми перекинулися поглядами, і я відчула дивну єдність. Гліб нікуди не дінеться, ми ж у космосі. Астероїд Galileo-7 тихо плив крізь темряву, і вперше за весь час мені здалося, що цей світ не такий вже й поганий. Навіть якщо він трохи забирає твою шкідливість в обмін на спокій.

Я відкусила шматочок картоплі й заплющила очі від задоволення. Блаженство. Повна адаптація… чи просто дуже смачний сніданок? Поки що мені не хотілося знати відповідь.

_____