Розділ 31. Діаманти на сніданок та 3D-принтер на стероїдах

Доступ до робочого кабінету Лео виявився складнішим, ніж реєстрація на державні іспити. Спочатку був сканер сітківки ока. Я дуже старалася не кліпати і не виглядати як людина, яка щойно пережила емоційний шторм, бо раптом система вирішить, що мої червоні очі — це ознака іншого біологічного виду?

— Проходь, — кинув Лео, коли двері з тихим шипінням розсунулися.

Кабінет зустрів мене не пафосом, а функціональністю. Тут було місце на чотирьох (мабуть, для «святої трійці» засновників і когось зайвого), ще один робот, який завмер у кутку, і ціла стіна моніторів. На екранах миготіла вся станція: кожен модуль, кожен сектор, кожна капсула. Я відчула себе в центрі павутини. Але мою увагу привернули не камери стеження (хоча підглядати за всіма — це теж моє хоббі), а велика, громіздка машина в стороні.

Вона виглядала як старий холодильник, який вирішив стати на шлях виправлення і зайнятися чимось корисним.

— Що це за штуковина? — не втрималася я. Моя цікавість завжди бігла попереду інстинкту самозбереження. — Виглядає як антикваріат серед вашого хай-теку.

Станок якраз працював. Всередині щось дзижчало, лазери витанцьовували складні фігури, а внизу, на платформі, поступово з’являлося щось матеріальне.

— Це 3D-принтер. Оновлена модель, — коротко кинув Лео, намагаючись пройти повз.

— Оновлена? — я підійшла ближче, примружившись. — А чим вона відрізняється від тієї, що стоїть у нас у коледжі? Наша зазвичай друкує кривих пластикових йод і зажовує філамент кожні п’ять хвилин.

— Цей може видрукувати не просто деталь, а цілий об’єкт, що складається з різних матеріалів на молекулярному рівні. Найважливіше в ньому — процесор і аналізатор сполук. Він не просто накладає шари, він синтезує структуру.

Я пропустила повз вуха половину термінів про «молекулярний синтез», бо те, що виходило з-під принтера, змусило мій мозок видати помилку 404. З-під лазерів з’являлися не гайки і не шестерні. Там виблискувало… діамантове кольє. Справжнє, пафосне, блискуче кольє, яке виглядало так, ніби його щойно вкрали з королівської скарбниці.

Помітивши мій підвищений інтерес (і те, як у мене розширилися зіниці), Лео помітно зніяковів. Він швидко заступив мені огляд і спробував перевести мою увагу на монітори.

— Подивися сюди, Патю. Гліб разом із Галею зараз у головному секторі. Вони проводять перевірку резерву Ядра.

Я слухняно глянула на екран, де Гліб щось зосереджено обговорював із тією самою жінкою, але в голові вже крутилися зовсім інші алгоритми.

«Так-так, Льоня, відволікай мене далі, — думала я. — Але я не сліпа».

Цей принтер мав куди більшу цінність, ніж він намагався показати. Якщо вони можуть друкувати коштовності такої якості, то питання «звідки гроші на астероїд» відпадає саме собою. Вони просто друкують собі бюджет! Цікаво, що ще може ця машина? Золоті злитки? Роботів? Чи, може, нові органи для тих, хто «відпрацював» у капсулах? Наскільки далеко зайшла їхня здатність замінювати справжні матеріали синтетичними сполуками?

— Галя повинна ненадовго покинути Galileo-7, — наче між іншим сказав Лео, і його голос став серйозним. — Їй потрібно зустрітися зі спонсорами на Землі. Тому вони з Глібом зараз готують Ядро до її відсутності. Контроль резерву — це критично.

Я знову подивилася на монітор. Гліб виглядав напруженим. Галя — ще більше.

«Зустрітися зі спонсорами? — мій внутрішній саркастичний голос увімкнув режим підозри. — А кольє — це, мабуть, такий собі скромний подарунок для інвесторів? Чи це спосіб вивезти частину капіталу в обхід митниці?».

— І хто ж ці таємничі спонсори, які купують діаманти, видрукувані на астероїді? — запитала я, намагаючись звучати невимушено. — Мабуть, дуже приємні люди з бездонними кишенями?

Лео не відповів. Він лише пильно дивився на екран, де Гліб якраз прикладав руку до головного термінала Ядра.

— Ти не зовсім вірно усе зрозуміла. Це просто експеримент, який має певну зовнішню схожість. Галя просто дизайнер.

Я хмикнула. «експеримент» — це було друге за популярністю слово на цій станції після «адаптації».

Я стояла в кабінеті Лео, оточена надсучасними технологіями, і відчувала, що за блиском цього діамантового кольє ховається щось набагато темніше, ніж вакуум за вікном. Галя їде. Гліб залишається біля Ядра. А я… я все ще в списку «Резерву».

— Ну що ж, — сказала я, поправляючи окуляри. — Сподіваюся, Галя не забуде привезти мені магнітик із Землі. Або хоча б не забере з собою всі ключі від виходу.

Лео нічого не відповів, але я помітила, як він крадькома глянув на 3D-принтер, який щойно закінчив роботу над черговим блискучим об’єктом. Загадка ставала дедалі дорожчою. І небезпечнішою.