Розділ 29. Космічний фішинг та інерційні казки

Обличчя Лео спохмурніло, і на ньому нарешті проступили щирі емоції — не ті відшліфовані маски «володаря галактики», а звичайний людський жаль. Він деякий час дивився вдалечінь, на Юпітер, наче намагався знайти там виправдання всьому, що накоїв.

— Уже ні… — тихо сказав він. — Я ледь встиг її забрати. Зараз вона в безпеці, на Балі. Відновлюється, хоча шансів на повне одужання майже немає.

Я мимоволі хмикнула. Балі — це, звісно, чудово. Кокоси, океан, йога на світанку… Але щось мені підказувало, що Дарина там не просто засмагає, а намагається зібрати свою особистість, яку Galileo-7 розібрав на запчастини.

— Скільки вона пробула тут? — запитала я, намагаючись приховати за сарказмом те, як у мене всередині все стислося. «Оце так поворот, — подумала я. — Хлопець ледь не перетворив кохану на овоч, а тепер сидить у кріслі-коконі й розповідає про високі матерії. Дуже по-чоловічому».

— Більше року. Патю, Дарина казала, що це був найщасливіший рік у її житті. Їй усе подобалося. Вона створила інстаграмну сторінку, постійно щось фотографувала, робила селфі на фоні Сатурна, пиляла рілси… Кілька разів ми поверталися на Землю, але її щоразу тягнуло назад. Немов магнітом.

Я уявила собі ці рілси. «Привіт, мої любі! Сьогодні я на астероїді, тут такий крутий фільтр на зірках, підписуйтесь на мій канал, щоб дізнатися, як стати батарейкою і не втратити блиск в очах!». Уявила — і мені стало не по собі.

— І що, підписники вірили, що вона реально в космосі? — я скептично підняла брову. — Чи вони думали, що це просто дуже дорогий хромакей у вашому офісі?

— Ні, Дарина й сама не до кінця вірила, що це справжній космос, — Лео сумно всміхнувся. — Їй здавалося, що це новітня віртуальна реальність, «повне занурення». Вона так і писала. Люди ж звикли, що космос — це величезні ракети, вогонь, тонни палива і гуркіт, від якого лопаються перетинки. А наші спонсори надали нам технології, про які вчені на Землі тільки мріють.

Я прислухалася. Поки Лео розлого пояснював принципи роботи їхніх капсул, мій мозок почав вибудовувати власну теорію. Я дивилася на ці ідеальні квіти, на цей затишок і в думки почали закрадатися ідеї.

«А що, якщо цей ідеальний світ — це просто наживка? — промайнуло в думках. — Коли людина щиро захоплюється, коли вона на піку щастя, її емоційний захист падає до нуля. Це як відкрити всі порти на комп’ютері й вимкнути антивірус, бо тобі сподобалася картинка на сайті. Саме в цей момент Система робить «копію» твоєї особистості. Космічний фішинг у чистому вигляді».

Але я промовчала. Не час було ділитися своїми здогадками з архітектором цієї пастки, поки ми з Глібом не перевіримо її на достовірність.

— Наші капсули використовують комбіновану систему, — продовжував Лео, переходячи на лекційний тон. — Спершу аеростатична стабілізація, а далі — іонно-плазмові рушії. Ми не боремося з гравітацією лоб у лоб, ми її обманюємо. Використовуємо інерційне поле, щоб зменшити ефективну масу апарата. Ми ніби «прослизаємо» між шарами гравітаційного потенціалу Землі.

— Прослизаєте? — я хмикнула. — Тобто ви — космічні контрабандисти, які обходять закони фізики через чорний хід?

— Можна й так сказати, — він не образився, навіть усміхнувся. — А далі — «метрика згортання». Ми стискаємо простір між двома точками. Це не гіперстрибок із кіно, це швидше… квантовий дрейф. Для людини це виглядає як коротке затемнення або сон. Насправді ж ми долаємо сотні мільйонів кілометрів за лічені хвилини.

Я згадала нашу подорож із Глібом. Те дивне відчуття, коли я на мить «перестала бути». Тепер зрозуміло. Мене наче згорнули, як аркуш паперу, і розгорнули вже біля Юпітера.

— І так ви опинилися тут, у поясі астероїдів, — підсумувала я, дивлячись на зорі, які тут здавалися неприродно чіткими. — Між Марсом і Юпітером. На об’єктах типу Церери, де можна будувати ферми для вирощування людського щастя.

Лео підняв погляд на небо. Його обличчя знову стало непроникним.

— Ми хотіли створити ідеальне суспільство, Патю. Без воєн, без дефіциту ресурсів, без болю.

— І створили ідеальний пилосос для емоцій, — тихо додала я, але він, здається, не почув. Або вдав, що не почув.

Я відкинулася на спинку крісла-кокона, відчуваючи, як воно м’яко погойдується. Краса навколо була неймовірною, але тепер я бачила в ній лише пікселі пастки. Кожна квітка, кожен відблиск на кільцях Сатурна — все це було частиною коду, який мав змусити мене розслабитися.

— Знаєш, Лео, — сказала я, заплющуючи очі, — твій «Новий Світ» дуже нагадує мені безкоштовний сир. Тільки мишоловка тут розміром з планету.

Він нічого не відповів. Тільки тихе гудіння вентиляції порушувало тишу. А потім… я відчула дивний вібраційний сигнал на своєму браслеті. Гліб. Він був десь зовсім поруч.

Поки він розповідав високі матерії про астероїд, мій погляд сфокусувався на панелі керування, яка лежала на колінах у Лео. Там, серед графіків енергоспоживання, з’явилося нове вікно. Відеозв’язок.

І те, що я там побачила, змусило мій сарказм остаточно випаруватися, залишивши лише чистий, концентрований жах.

На екрані планшета, який Лео так необачно (чи, навпаки, занадто продумано) тримав на колінах, розгорнулося вікно прямої трансляції з Центрального Ядра. Там стояв Гліб поруч із високою, худорлявою жінкою.
_____