Розділ 27. Черга на резерв та єдинороги в пеклі

Мою увагу повністю захопили рядки на екрані. Імена одногрупниць вихоплювалися з темряви монітора, наче звинувачення. Ті самі дівчата, з якими я ще тиждень тому сперечалася про те, чия черга йти за кавою. Тепер вони були тут — упорядковані, пронумеровані, перетворені на статистику.

Серце почало вибивати такий ритм, що, здавалося, його чути навіть у вакуумі.

— Скажи, що це не те, що я думаю, — тихо сказала я, не впізнаючи власного голосу. — Скажи, що це просто список розсилки на новорічний корпоратив.

Лео підійшов ближче. Його постать закрила частину екрана, але я вже встигла побачити достатньо.

— Це черга, — сказав він. Його голос був позбавлений емоцій, як інструкція до мікрохвильовки.

— Черга… куди? У VIP-ложу? На безкоштовний масаж мізків?

Він не відповів.

Я вдивлялася в статуси поруч із іменами. «Активна». «Синхронізація». «Глибоке підключення». Це звучало як опис станів жорсткого диска, а не живих людей. А потім я побачила третю колонку. «Резерв».

— Сповільни програму. Це що за категорія? — голос став тихішим, ніж мені б хотілося. Внутрішня відмінниця всередині мене вже знайшла відповідь, але я відчайдушно намагалася її проігнорувати.

Лео мовчав. Я різко розвернулася до нього.

— Лео! Дивись на мене і відповідай людською мовою!

Він підняв погляд. Цього разу в його очах не було тієї хижої зухвалості. Тільки холодний розрахунок.

— Це люди, які ще не підключені до Ядра, — сказав він.

— І що з ними?

— Вони чекають на заміну.

Я відчула, як у мене холонуть руки, попри те, що система життєзабезпечення підтримувала оптимальну температуру.

— Заміну… кому?

— Тим, хто вже не може підтримувати стабільність. Тим, чий емоційний ресурс вичерпано. Система не може зупинитися, Патю. Їй потрібне постійне підживлення.

Тиша впала різко, наче хтось вимкнув звук у всьому всесвіті. Я знову подивилася на список. І цього разу мій погляд впав на рядок, який я підсвідомо шукала і боялася знайти.

Патриція Оса. Статус: Резерв.

Я навіть не одразу відреагувала. Просто дивилася на своє прізвище, наче це був баг у коді, який можна виправити одним натисканням клавіші.

— Це жарт, — сказала я тихо. — Дуже несмішний, затягнутий космічний жарт.

Ніхто не відповів.

— Це жарт, правда?! — я майже крикнула, хапаючи Лео за край його ідеального комбінезона. — Ти ж знав? Моє прибуття було заплановане? Гліб… він привіз мене сюди як запасну деталь? Це була пастка з самого початку?

Лео мовчав, і ця його тиша була гіршою за будь-яке «так».

Я зробила крок назад. Потім ще один, ледь не перечепившись через власні ноги в цій клятій низькій гравітації.

— Гліб мене привіз спеціально? Він знав про «Резерв»?

— Ні, — чітко відповів Лео. — Гліб боровся проти цього списку. Він вірив, що зможе змінити алгоритм до того, як черга дійде до вас.

— Але ж список! — я тикнула пальцем у монітор, де моє ім’я миготіло, як вирок. — Хіба це випадковість? Я — просто «ресурс»? Черговий павербанк для вашого Galileo?

— Списки — не моя частина роботи. Це… — він осікся і не договорив. —Цим займаються інші.

Мій емоційний стан наближався до критичної позначки, за якою починається або вибух, або повне вимкнення. Я на астероїді за триста мільйонів кілометрів від дому. Почуваюся самотньою і… використаною. Гліб зник, залишивши мене з цим «Льонею», який розповідає про людей-батарейок так, ніби це прогноз погоди. Мій мозок відчував нестерпний тиск, думки плуталися в липкому сиропі Системи.

Від безсилля і відчаю я вхопилася за голову. Наближалася істерика, яку я не могла спинити.

— Та що ж ви всі таке?! У що ви мене втягнули? Чому тут стільки питань і жодної нормальної відповіді?! Я хочу додому! Я хочу до своєї гіркої кави і кактусів!

На обличчі проступили зрадливі сльози. Я ненавиділа себе за цю слабкість, але в цьому місці навіть сльози здавалися частиною енергообміну. Лео підійшов і несподівано м’яко взяв мене за руку. Його долоня була холодною, але твердою.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я все розкажу. Заради Гліба та нашої з ним дружби. Тобі не можна тут довго знаходитися, Патю. Тут діють правила Системи, і хоч на тобі є захист… — він вказав на кулон Гліба, — він не має повноцінної сили в цьому секторі. Ти починаєш «фонити».

Я попленталася за ним, як на розстріл. Голова боліла так, що біль віддавався навіть у зубах. Кожен крок був боротьбою з бажанням просто лягти на підлогу і перестати думати.

— Патю, не опирайся так сильно, — тихо порадив Лео, не відпускаючи моєї руки. — Думай про щось нейтральне. Єдинороги, казки, красиві фото з інстаграму… Що завгодно, що не має відношення до цього місця.

— Єдинороги? — я хмикнула крізь сльози. — Серйозно? У місці, де висмоктують душі, я маю думати про рожевих конячок? Може, мені ще заспівати пісеньку про дружбу?

— Просто роби це. Це створить перешкоди для сканерів.

Я заплющила очі. «Єдинороги… рожеві… з крилами… Геннадій Петрович верхи на єдинорогові здає залік з Паскаля…». Це було настільки абсурдно, що тиск у голові трохи відступив. Я просто переставляла ноги, відчуваючи, як ми проходимо через чергові герметичні двері. Повітря змінилося — воно стало теплішим і пахло… квітами?

— Ну от ми і прийшли, — сказав Лео.

Я повільно розплющила очі. Сльози ще заважали бачити чітко, але те, що постало переді мною, змусило їх миттєво висохнути. Мої очі округлилися, а щелепа, здається, вирішила познайомитися з підлогою.

Я дивилася вперед і не могла повірити, що це можливо тут, у серці мертвого каменя.

— Це… — почала я, але голос обірвався.