Розділ 26. Космічна ферма

Ми з Лео вийшли в коридор і попрямували до центрального блоку. Я мимоволі спостерігала за ним: кожен крок вивірений, кожна зміна напрямку — як за алгоритмом. Якби він зараз почав видавати звуки модемного підключення, я б навіть не здивувалася.

Двері наступного сектору відчинилися перед ним самі, наче боялися затримати таку поважну персону хоча б на секунду. Я притулилася плечем до холодної стіни, відчуваючи, як той в’язкий тиск у голові повертається. Він був схожий на настирливого продавця страхування: повільно, але вперто ліз у мізки, перевіряючи, чи не з’явилося там вільне місце для «загального блага».

— Слухай, Лео, — сказала я тихіше, намагаючись збити його пафосний настрій, — якщо зараз ці двері відкриються і там виявиться щось, що мені не сподобається, я маю повне право висловити все, що думаю? Без цензури і «адаптації»?

— Маєш, — коротко відповів він, навіть не озирнувшись. — Я саме для цього тебе і веду. І знаєш, Патю… добре, що з нами зараз немає Галі. Вона занадто… віддана ідеї.

Його слова не заспокоїли. Навпаки, у моїй голові миттєво вибудувався новий логічний ланцюжок. Якщо сестра Гліба — фанатичка, яка не бачить (або не хоче бачити) проблеми, то виходить, що Лео… на нашій стороні? Тобто «головний бос» насправді хоче злити власну систему? Це або дуже вдалий поворот сюжету, або найпідступніша пастка в історії космонавтики.

— Добре. Подивимося на твій «сюрприз», — буркнула я.

Панель під його рукою раптом змінила колір — світло стало глибшим, наче провалилося всередину металу, і по поверхні побігли тонкі неонові лінії, складаючись у складну схему доступу. Двері почали розсуватися. Повільно. Надто повільно для мого внутрішнього стану, який уже встиг прокрутити варіанти від «там порожньо» до «там гігантський мозок у банці».

Але реальність виявилася гіршою. Бо вона була… масовою.

Світло всередині було іншим. Не стерильно-білим і не затишно-жовтим. Воно було функціональним. Холодним, спрямованим, як у морзі або на складі дуже дорогої і дуже крихкої техніки. І в центрі залу стояли вони.

Капсули.  В якісь мірі спостерігалася певна схожість з тією, в якій ми з Глібом прилетіли, але ці мали інше призначення та виглядали як стаціонарні версії. І вони були зайняті.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як серце починає вибивати лезгінку. А потім зрозуміла, що саме бачу.

— Ні… — видихнула я, і мій сарказм на мить застряг десь у районі п’ят.

У капсулах були люди. Вони не були прив’язані, на них не було кайданів чи страшних дротів, що стирчали з голів. Вони просто… лежали. Нерухомі. З відкритими очима. І в цих очах не було паніки. Не було болю. Не було взагалі нічого. Це був погляд ляльки, яку забули вимкнути, але в якої вже давно сів акумулятор.

— Це і є твої «не зовсім батарейки»? — дуже тихо запитала я, відчуваючи, як у горлі стає сухо. — Твій ідеальний світ «щасливих людей»?

Лео не відповів. Він стояв поруч, і я вперше побачила на його обличчі щось схоже на втому. Справжню, людську втому від власного творіння.

Я підійшла ближче до однієї з капсул. Дівчина. Зовсім молода, може, моя однолітка. Її погляд був спрямований кудись крізь мене, у нескінченність, де, мабуть, не було ні іспитів, ні проблем, ні самої Паті. Я провела рукою перед її обличчям. Жодної реакції. Навіть зіниці не здригнулися.

— Вона нас чує? — запитала я, відчуваючи, як у мені починає закипати та сама «неправильна» злість, яку так боїться Система.

— На рівні біосигналів — так, — тихо відповів Лео. — Її мозок обробляє звук. Але на рівні свідомості… вона в стані глибокого резонансу. Вона — частина потоку.

— Тобто вона тут… і не тут одночасно. Вона просто біологічний процесор, який підтримує роботу твого клятого астероїда?

— Так.

Я стиснула кулаки так, що нігті впилися в долоні. Злість нарешті пробила той «сироп», яким мене намагалися нагодувати.

— Це не колонія, Лое, — сказала я повільно, повертаючись до нього. — Це ферма. Ти збудував гігантську космічну ферму, де замість молока ти викачуєш з людей їхні душі.

Він опустив погляд. І це було краще за будь-яке зізнання.

— Я хотів врятувати людство від хаосу, Патю. Я хотів дати їм мир.

— Мир на цвинтарі теж абсолютний, — відрізала я. — Там також ніхто не робить помилок. Але помилки — це те, що робить нас живими!

Я обернулася, обводячи поглядом зал, намагаючись знайти хоч якийсь зачіпку, хоч якийсь спосіб усе це зламати. І раптом… побачила.

В кутку, трохи осторонь від основних рядів капсул, світилася окрема панель. Вона була іншою — з червоним маркуванням «Пріоритетний сектор».

Я підійшла ближче. На екрані біг список. Імена. Дати. Показники синхронізації.

Мої очі пробіглися по рядках, і я відчула, як дихання перехопило.

— Це… — я не змогла договорити.

У списку були імена моїх одногрупниць…
_____
Лео