Розділ 24. Лара Крофт на мінімалках та Лео-не-король

Тільки-но я підійшла до стіни, на якій висів постер із зображенням якогось туманного сузір’я, як помітила різкий рух Патріка. Його голова повернулася на 15 градусів швидше, ніж зазвичай. Гм, зафіксуємо: залізяка нервує, коли я чіпаю декор. Отже, вентиляційна шахта цілком може бути за одним із таких постерів. Що ж, настав час перевірити мої детективні здогадки і заразом подивитися, наскільки ця програма-гуманоїд вміє тримати «покерфейс».

— Патріку, — сказала я голосом такої солодкої доброзичливості, що в самої ледь зуби не звело, — мені терміново потрібно перевірити справність вентиляційної системи. Тут повітря стало якесь… сперте. Наче його вже хтось тричі видихав до мене. Дуже густе повітря, Патріку. Прямо відчуваю, як мої нейрони задихаються.

Для більшої переконливості я розстебнула куртку, хоча насправді в кімнаті було скоріше прохолодно, ніж навпаки. Але в Голлівуді це завжди працює!

Поки робот завмер, а його аналізатори почали інтенсивно блимати синім (очевидно, він намагався знайти в повітрі хоча б одну зайву молекулу вуглекислого газу), я таки намацала під постером решітку. Серце тьохнуло: «Ось воно! Зараз я пірну в тунелі, як справжня Лара Крофт, і знайду всі таємниці цього астероїда!».

Я відігнула край паперу і… ледь не розплакалася від розчарування. Це була зовсім не та шахта, в якій можна ефектно повзати в облягаючому комбінезоні. Це була невеличка технічна решітка розміром з коробку для взуття. Туди хіба що рука Патріка могла б поміститися, і то — якщо її попередньо змастити космічним маслом.

Ех, прощавай, кар’єра розкрадачки гробниць. Мої думки знову випередили реальність на кілька світлових років. А чом би й ні? На мені ж Глібові трекери, кулони і персні — я зараз як ходяча радіостанція. Мені просто необхідно піти назустріч пригодам! Можливо, тоді Гліб помітить мою відсутність і зрозуміє, що я — значно цікавіший об’єкт для спостереження, ніж його сестра-дизайнерка чи Лео.

Гаразд, Патю, вмикай мозок. Як змусити цей тостер на ніжках випустити мене до центрального вузла Сектору А-1, та ще й так, щоб він мене супроводжував як почесний ескорт? О, ідея!

— Патріку, — я розвернулася до нього з максимально серйозним виглядом. — Надійшло оновлення протоколу. Гліб просить, щоб ти негайно провів мене до сектору А-1. Він чекає там, і ситуація вимагає моєї присутності як… е-е… незалежного консультанта з хаосу.

Гуманоїд блиснув лінзами, і я майже почула, як у нього всередині заскрипіли шестерні.

— Згідно з моїми даними, об’єкт «Гліб» знаходиться в іншій локації. Ваша заява містить логічну похибку в 98%.

— Ну от, завжди ти так, — я зітхнула і знову вмостилася в крісло-мішок. — Ніякої віри в жіночу інтуїцію. Слухай, а що ти взагалі знаєш про цього вашого Лео? Він що, справді такий крутий, як про нього кажуть?

Я спитала це просто щоб відволіктися, не сподіваючись на душевну розмову, але Патрік, схоже, мав у пам’яті цілу вікіпедію.

— Леонід Полянський, двадцять чотири роки, — почав він механічним голосом. — Один із засновників та першовідкривачів астероїда квазіпланетарного типу.

— Почекай, — я перебила його, пирснувши від сміху. — Леонід? Тобто його звати просто Льоня? Я-то думала, там щось королівське, Лео — як лев, цар звірів, підкорювач галактик… А він — Леонід? Це звучить як ім’я бухгалтера, який дуже любить збирати марки. «Леонід, передайте, будь ласка, звіт за квартал». Боже, мій пафосний радар щойно вибухнув!

Патрік проігнорував мій жарт і продовжив, наче заведений:

— Разом із Галиною Коваленко три роки тому вони здійснили першу висадку на астероїд, яка тривала дві години. Наступні експедиції включали об’єкти типу Церера, Веста та Паллада. Впродовж восьми місяців була збудована станція Galileo-7, що спочатку складалася з одного житлового модуля. Через півтора року було споруджено ще шість секторів, включаючи енергетичне ядро.

— Ого, — я трохи вгамувала свій сарказм. — Тобто Льоня таки не просто марки збирав. А інші астероїди теж колонізовані? Чи це тільки нам так «пощастило»?

— На даний момент відомо про вісім успішних проєктів у поясі астероїдів, серед яких «Галілео-7» посідає перше місце за показниками енергоефективності, — Патрік зробив паузу, наче даючи мені час усвідомити масштаб. — Складність колонізації полягає не в самому польоті. За останнє десятиліття було здійснено більш  сотні місій на Марс та супутники Юпітера. Проте астероїди — це інша ліга.

— І в чому прикол? — я підперла підборіддя рукою. — Каміння як каміння. Тільки велике.

— Астероїди мають специфічну масу, яка дозволяє створювати стабільну штучну гравітацію без порушення їхньої цілісності. Також склад речовини — реголіт та метали — дозволяє будувати станції прямо всередині породи. Проте головна загроза — це динамічна нестабільність. На відміну від карликових планет, дрібні об’єкти навколо не мають чітких орбіт. Це не просто космос, це мінне поле з каміння, яке рухається на шалених швидкостях.

— Тобто ми живемо всередині гігантської кулі для боулінгу, в яку постійно намагаються влучити інші кулі? — підсумувала я. — Чудово. Просто ідеальне місце для стабільного життя. Скажи, Патріку, а чи можна зробити так, щоб…

Договорити свою геніальну думку про те, як зламати систему безпеки, я не встигла. Двері кімнати видали характерний електронний писк і плавно розсунулися.

Я миттєво підскочила з крісла, очікуючи побачити Гліба з новинами (або з піцою, надія вмирає останньою). Але на порозі стояв не він.

Це був молодий чоловік. Високий, із занадто ідеальною поставою і поглядом, від якого в мене миттєво ввімкнувся режим «червона тривога». Він не виглядав як «адаптований» працівник. У його очах було стільки інтелекту і прихованої влади, що я мимоволі зробила крок назад, ближче до Патріка.

— Леонід? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати. — Тобто… Лео?

Чоловік ледь підняв брову, і в цьому жесті було стільки зарозумілості, що мені захотілося негайно назвати його «Льонею» просто щоб подивитися на реакцію. Але щось підказувало мені, що цей Леонід — зовсім не той бухгалтер, про якого я щойно жартувала. І прийшов він сюди явно не для того, щоб обговорювати зі мною марки.