Розділ 23. Часові парадокси та привиди Паскаля

Сидіти в одній кімнаті з гуманоїдом було… специфічно. Це як бути під наглядом дуже ввічливого тостера, який у разі чого може зламати тобі руку, але зробить це з ідеальним цифровим супроводом.

Спершу я міряла кроками кімнату, намагаючись не врізатися в стіни через цю дивну гравітацію, яка робила мої кроки занадто пружинистими. Потім почала розглядати дрібниці, на які раніше не звертала уваги: старі плати, які використовувалися як підставки під горнятка, якісь дивні схеми, накреслені прямо на стіні. Думки в голові роїлися, як мухи над зіпсованим сервером, і всі вони, як на зло, крутилися навколо Гліба.

Чи знаю я взагалі, хто він такий?

Усі три роки в коледжі він був для мене просто Глібом. Другом, товаришем, «рятівним колом» під час сесії. Але тепер, сидячи на його особистому острівку, я почала підозрювати, що наша зустріч була такою ж «випадковою», як і виграш у лотерею, де ти сам друкував квитки. Я нічого не знала про його сестру, про його друзів, про те, що він — частина космічного консорціуму «Галя і Лео».

У коледжі він рахувався лаборантом на четвертому курсі. Свій хлопець серед похмурих викладачів, чиї досягнення цитували в деканаті як священне письмо. Саме до нього я бігла, коли мій нестримний норов наштовхувався на залізобетонний консерватизм дорослих. Я ж бо завжди намагалася довести, що будь-який алгоритм — це не догма, а лише один із варіантів, і якщо умови задачі змінюються, то й код має еволюціонувати. Викладачі мою «еволюцію» зазвичай називали «порушенням дисципліни».

Гліб був моїм особистим вогнегасником. Він гасив мій запал, коли я вже була готова піти на радикальні заходи. Пам’ятаю, як я ледь не влаштувала цифровий тероризм Геннадію Петровичу — викладачу, чиє мислення застрягло в дев’яностих на рівні мови Паскаль. Паскаль у двадцять першому столітті! Це ж як намагатися завести Теслу за допомогою вугілля та молитви.

Тоді Гліб сидів зі мною три години поспіль, методично пояснюючи алгоритми цієї «мертвої латини» програмування, і паралельно переконуючи, що підірвати кабінет Геннадія Петровича — це не найкращий спосіб отримати залік. Саме після того «сеансу екзорцизму Паскаля» ми вперше пішли на піцу, і наше спілкування стало чимось більшим, ніж просто «лаборант і проблемна студентка».

А зараз я сиджу в його «лігві», яке коштує більше, ніж бюджет невеликої європейської держави. І що найбільше бісить — Гліб поводиться так само, як і тоді. Жодного пафосу, жодного «я — майже володар астероїда, вклоняйся мені». Просто Гліб. Тільки тепер він пішов на зустріч із «богами» цього місця, а я залишилася з Патріком.

Я сіла в крісло-мішок і поглянула на робота. Він не зводив з мене своїх оптичних сенсорів, хоча й не втручався в мій мисленнєвий процес. Його сині діоди блимали в такт якомусь внутрішньому ритму.

Моє терпіння, і без того тонке, як дріт у навушниках, нарешті луснуло.

— Патріку, скільки часу пройшло? — запитала я, намагаючись не звучати як істеричка.

— Питання потребує уточнення, — видав гуманоїд своїм ідеально рівним голосом.

Я вже хотіла ввімкнути свій фірмовий сарказм і запитати, чи не потрібна йому довідка з печаткою, але згадала, що спілкуюся з програмою. Видихнула.

— Скільки часу минуло з того моменту, як Гліб вийшов за ці двері?

Я ледь не підскочила.

— Три хвилини?! Патріку, ти що, процесор перегрів? Я тут уже вічність сиджу! Я встигла згадати все своє життя, тричі проклясти Геннадія Петровича і знову його пробачити!

— Ваше суб’єктивне сприйняття відповідає дійсності об’єкта Galileo-7, — Патрік блимнув синіми діодами. — На астероїді минуло тридцять хвилин.

Я застигла.

— Почекай… Тобто на Землі пройшло три хвилини, а тут — пів години? Як це працює? Ми що, в якійсь чорній дірі?

— Ні. Це наслідок орбітальної синхронізації та когнітивного поля Системи. Один оберт астероїда навколо Сонця займає набагато більше часу, ніж земний рік. Наприклад, на Церері це 4,6 земних роки. Система Galileo-7 використовує цю різницю в кутовій швидкості та гравітаційному потенціалі, щоб прискорити внутрішні процеси. Для зовнішнього спостерігача ми майже стоїмо на місці, але всередині… час тече в десять разів швидше.

Я повільно переварила цю інформацію. Тобто, поки на Землі хтось просто заварює чай, ми тут встигаємо прожити ціле життя. Або збожеволіти.

— Тобто тут час прискорюється для нас, щоб Система могла швидше «перетравлювати» енергію? — уточнила я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

— Якщо коротко — так, — погодився Патрік.

Те, що зі мною погодилася навіть машина, принесло дивне полегшення. Але це також означало, що Гліб пішов «на три хвилини» за земним часом, але для мене він відсутній уже пів години. А якщо він затримається там на годину? Я тут постарію, чекаючи на нього!

Моя натура, яка ніколи не терпіла невідомості, вимагала дії. Якщо час тут такий підступний, то кожна хвилина вимагає активних дій.

Я підвелася з крісла-мішка. Патрік одразу повернув голову, його сенсори спалахнули попереджувальним жовтим.

— Патріку, — сказала я з наймилішою посмішкою, на яку була здатна, — а скажи-но мені, чи є в цій кімнаті вентиляційна шахта, достатньо велика для однієї дуже допитливої відмінниці? І чи не міг би ти на секунду «задуматися» про число Пі, поки я буду її оглядати?

Я подивилася на вхідні двері. Потім на Патріка. У моїй голові вже почав вибудовуватися алгоритм, який Геннадій Петрович точно б назвав «критичною помилкою», але для мене це був єдиний спосіб не стати частиною цієї прискореної часової воронки.

Гліб сказав чекати. Але він забув, що я не вмію чекати навіть тоді, коли час іде нормально. А тут… тут у мене просто немає вибору. Я маю дізнатися, що відбувається в кулуарах цього космічного театру абсурду.