Розділ 22. Системна помилка в серці та невагомість поцілунку

—Глібе, скажи, що це прикол.

— Хотів би, щоб усе це виявилося просто жартом. Але, схоже, мою присутність визначили як небажану.

—Але ж ти один з «творців» астероїда, —висунула вагомий аргумент, проте Гліб лише наморщив чоло.

—Не зовсім. Та й з Лео у мене не найкращі відносини, але про це потім. Зараз нам потрібно бути готовими до плану «Б».

Двері почали повільно розсуватися, видаючи низький, вібруючий звук. Зсередини повіяло холодом і чимось солодкуватим, від чого мені знову захотілося «адаптуватися».

— Глібе, — прошепотіла я, стискаючи лямки рюкзака. — Що передбачає план «Б»?

— План «Б» — це бігти дуже швидко, — відповів він, хапаючи мене за руку. — Готова?

З темряви сектора А-1 на нас дивилися десятки червоних вогників, що спалахували в такт ритмічному гудінню Системи. І ці вогники наближалися.

Ми різко попрямували назад до його кімнати. Коридори Galileo-7 тепер здавалися не просто стерильними, а ворожими. Позаду нас, десь на межі слуху, чулися кроки. Ритмічні, важкі, металеві.

— Не озирайся, — кинув Гліб, наче прочитав мої наміри. Я вже відчувала, як шия сама повертається в бік небезпеки.

— Чому? — я не відпускала його руку, вчепившись у неї, як у єдиний рятувальний круг у цьому вакуумі.

— Щоб тебе не зафіксували раніше, ніж потрібно. Їхні сенсори реагують на рух очей і міміку. Просто біжи.

Коли кроки стали надто близько — настільки, що я вже уявляла, як холодна механічна рука лягає мені на плече — Гліб різко смикнув мене вбік. Ми буквально влетіли в його «лігво», і двері за нами зачинилися з глухим шипінням герметизації.

Адреналін підскочив так, наче я здавала екзамен з квантової фізики, на який прийшла в піжамі й без жодного конспекту. Серце калатало десь у горлі.

— Патю, — Гліб важко дихав, дивлячись на двері. — Мені потрібно тебе залишити тут одну. Це ненадовго.

Він дивився мені прямо в очі, все ще справляючись зі своїм диханням, і я б дуже хотіла йому вірити, але мій мозок, підживлений космічним тиском і панікою, кричав про допомогу.

— Ні! — випалила я, хапаючи його за краї комбінезона. — Я без тебе тут не залишуся. Чуєш? Тільки не тепер, коли за дверима ходять залізні дроворуби!

На мене накочувала справжня, неоптимізована паніка. Чужий світ, мільйони кілометрів порожнечі навколо, і небезпека, що дихає в спину.

— Я залишу тобі увімкненого Патріка. Він захистить тебе, якщо щось піде не так. Мені потрібно зустрітися з Галею та Лео. Зараз. Поки вони не заблокували весь сектор.

Його слова не переконали мене. Навпаки, у голові вибухнула нова порція підозр. Занадто багато таємниць для однієї маленької відмінниці.

— Клич їх сюди! — зажадала я, намагаючись звучати впевнено, хоча голос тремтів. — Познайом нас. Це ж твоя сестра і твій найкращий друг. Чого ти боїшся? Що я скажу їм, що їхній астероїд — це дизайнерський провал?

Гліб на мить завагався. Я бачила, як у його світло-блакитних очах борються логіка і щось інше, значно тепліше. Він дивився на моє розчервоніле обличчя, на розпатлане волосся, і раптом…

Він різко притиснув мене до себе. Його руки, міцні й надійні, обхопили мою талію, притягуючи так близько, що я відчула кожен удар його серця. І перш ніж я встигла видати черговий саркастичний коментар, він поцілував мене.

Усе було настільки швидким і нереальним, що спершу мені здалося, ніби це чергова галюцинація від впливу Системи. Але ні. Це було занадто справжнім. Його гарячі губи накрили мої, і в ту ж мить усі мої вибудовані нейронні барикади розсипалися на порох.

Це був поцілунок у космосі — і я зараз не про локацію. Мені здалося, що гравітація, яка й так була слабкою, остаточно здалася і зникла. Я більше не відчувала підлоги під ногами. Був тільки він. Його руки, що трепетно і водночас владно тримали мене, наче я була найціннішим скарбом у всьому Всесвіті.

Відчуття були фантастичними. Наче всередині мене спалахнула наднова зірка, розливаючи тепло по кожній клітинці. Весь той «сироп» у голові, весь той штучний спокій Системи випарувався, згорів у цьому полум’ї. Я відчувала смак його дихання, відчувала, як його пальці ледь помітно тремтять на моїй талії. Це було настільки інтенсивно, що мій мозок, який завжди шукав логіку, просто здався.

Я почала фантазувати. У голові промайнули кадри, як у сповільненій зйомці: ми двоє, невагомість, зірки за вікном, і цей поцілунок, який триває вічність, ведучи нас кудись далеко за межі протоколів і планів порятунку… Я вже була готова забути про Дарину, про Галю і навіть про те, що ми на астероїді-вампірі.

Але Гліб повільно відсторонився.

Він не відпустив мене зовсім — його руки все ще лежали на моїх стегнах, а лоб торкався мого. Він дивився на мене так ніжно і з такою тугою, що в мене перехопило подих.

— Довірся мені, Патю, — прошепотів він прямо мені в губи. — Будь ласка. Я роблю це заради нас. Залишайся тут. Патрік не впустить нікого всередину.

Я кліпнула, намагаючись повернутися в реальність. Мої губи все ще горіли, а серце витанцьовувало щось абсолютно неритмічне. Сарказм кудись зник, залишивши мене беззахисною і… закоханою? Боже, Патриціє, тільки не зараз.

— Ти… ти маніпулятор, Глібе, — видихнула я, намагаючись повернути собі хоча б краплю звичної шкідливості. — Використовувати поцілунки як заспокійливе — це низько. Навіть для генія.

Він ледь усміхнувся — цього разу його посмішка була сповнена такого суму, що мені захотілося знову його обійняти.

— Це було не заспокійливе, Патю. Це було… нагадування. Про те, що ми справжні.

Він різко розвернувся, активував Патріка одним рухом руки і вийшов за двері, перш ніж я встигла сказати бодай слово.

Я залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись на зачинені двері. Патрік блимнув своїми синіми прожекторами і став у бойову стійку біля входу.

— Ну що, залізяко, — пробурмотіла я, сідаючи на крісло-мішок і відчуваючи, як у голові знову починає наростати тиск Системи. — Схоже, ми з тобою в одній команді. Тільки в мене в голові зараз зірки, а в тебе — мікросхеми. І я навіть не знаю, кому з нас легше.