Розділ 21. Ментальний фаєрвол та «небажані» розмови

Звісно, двері були зачиненими. Було б наївно очікувати, що вхід до «Свята святих» цього космічного дурдому буде прикрашений табличкою «Ласкаво просимо, витирайте ноги». Гліб озирнувся, його погляд метався по панелях, наче він шукав баг у системі, яку сам же колись і патчив.

Від цих масивних герметичних стулок буквально віяло тим самим полем, яке я ловила в голові. Тільки тут воно було не фоновим шумом, а концентрованим гулом, від якого зуби починали нити.

— Це тут? — прошепотіла я, намагаючись не дихати занадто голосно.

— Так. Центральне ядро.

Він підійшов ближче, але не торкнувся металу. Наче перевіряв температуру води перед тим, як пірнути в ополонку. Його пальці зависли за міліметр від біореактивної панелі.

— Доступ буде складним, — констатував він. — Система розпізнає мої старі коди, але вона… еволюціонувала. Тепер вона вимагає не тільки пароль, а й певну частоту мозкових хвиль.

— О, я навіть не сумнівалася! — я зробила крок ближче, намагаючись додати голосу бадьорості. — У вас тут не база, а якийсь елітний нічний клуб: фейс-контроль, дрес-код і перевірка на «правильні» думки.

Я зробила ще один крок. І в цей момент… мене накрило.

Це не був біль. Біль — це зрозуміло, це фізично. Це був тиск. Наче хтось невидимий взяв усі мої думки, спогади про кактуси, іронію та знання мови Python і почав стискати їх в одну крихітну, нестерпно щільну точку. І ця точка була… не моя. Вона належала Системі. Вона хотіла, щоб я просто… перестала бути.

Я схопилася за край панелі, відчуваючи, як коліна стають ватяними.

— Чорт… — видихнула я, намагаючись не впасти.

Гліб одразу був поруч. Його руки міцно вхопили мене за плечі.

— Патю! Дивись на мене! Не заплющуй очі!

Я стиснула зуби, борючись із бажанням просто розслабитися і дозволити цьому «сиропу» заповнити голову.

— Все… нормально… — прошепотіла я.

І в ту ж секунду зрозуміла, що сказала не те. Це слово — «нормально» — прозвучало занадто легко. Занадто солодко. Наче я вже почала перетворюватися на одну з тих «скляних» дівчат у коридорі.

Гліб різко труснув мене. Його обличчя було так близько, що я бачила кожну іскру тривоги в його очах.

— Ні! Це не нормально! Повтори за мною: це не нормально!

Я підняла на нього погляд. Його близькість… вона працювала як заземлення. Наче він був громовідводом, який забирав на себе частину цього ментального розряду.

— Це… не нормально, — видихнула я, відчуваючи, як у грудях знову починає пекти справжня, жива злість.

— Ще! — вимагав він, не відпускаючи моїх плечей.

Я заплющила очі на секунду, вибудовуючи в голові стіну з найгірших спогадів про сесію.

— Мені це не подобається! Це місце — відстій! Космос — переоцінений!

— Ще!

Я вдихнула глибше, відчуваючи, як тиск починає тріщати під натиском моєї впертості.

— Я не хочу… щоб це мене змінювало! Я хочу бути собою, навіть якщо я — нестерпна зануда!

Пауза. І щось… клацнуло. Ледь відчутно, десь на межі свідомості. Тиск раптом відступив, залишивши після себе лише легке запаморочення.

Я різко відкрила очі.

— Ого… — прошепотіла я. — Здається, мій внутрішній фаєрвол щойно відбив атаку.

Гліб повільно відпустив мої плечі, але не відійшов ні на сантиметр. Його руки ще секунду затрималися на моїх руках, ніби він перевіряв, чи я знову не почну розчинятися в просторі. І, якщо чесно… я теж не хотіла, щоб він відходив. Поруч із ним світ здавався справжнім.

— Тримайся цього відчуття, — тихо сказав він. — Цієї злості. Це твій єдиний захист.

— Чого саме триматися? Того, що я ненавиджу цей астероїд?

— Того, що ти зараз сказала. Свого «Я».

Я кивнула, відчуваючи, як серце поступово вирівнює ритм.

— Це працює, — тихо сказала я.

— Так. Твій мозок генерує занадто хаотичні сигнали для їхньої системи. Ти для них — як білий шум.

— Це значить, що… — я замовкла, бо думка була надто зухвалою.

— Що система не абсолютна, — закінчив він за мене.

— І що її можна зламати, — додала я з переможною усмішкою. — Просто треба бути достатньо шкідливою.

Він ледь усміхнувся.

— Ось тепер це звучить як ти. Справжня Патя повернулася.

Я хмикнула, поправляючи рюкзак.

— Я стараюся не втратити себе, знаєш. Це мій улюблений набір якостей, було б шкода його проґавити.

Я озирнулася на двері, які все ще залишалися зачиненими.

— Слухай, Глібе, поки ти тут чаклуєш над цим космічним замком… розкажи мені більше про цей астероїд. Хто тут ще є, крім Галі та Лео? Хто ці «спонсори»? І чому тут так багато людей, які поводяться як погано прописані боти?

Гліб нахмурився і знову повернувся до панелі. Його пальці почали швидко вводити комбінації.

— Патю, не зараз. Усі розмови в цьому секторі є небажаними. Система записує не тільки звуки, а й емоційні коливання. Твої питання зараз — це як червона ганчірка для бика.

— О, знову «не зараз»! — я закотила очі. — Це стає твоїм девізом. Може, ми хоча б обговоримо меню на вечерю? Бо той «Раціон Б» був не дуже поживним для моєї цікавості.

— Ми обов’язково продовжимо цю розмову, — сказав він, не повертаючись. — У моєму «лігві». Там безпечно. А зараз мені потрібно, щоб ти просто… мовчала і була шкідливою всередині себе. Зможеш?

— Бути шкідливою мовчки? — я хмикнула. — Це виклик моїй природі, але заради порятунку Дарини я спробую.

Гліб нарешті знайшов потрібний контакт. Панель під його рукою спалахнула не синім, а тривожним помаранчевим кольором.

— Є контакт, — прошепотів він. — Але є проблема.

— Яка ще проблема? — я підійшла ближче. — У нас закінчилися безкоштовні спроби введення пароля?

— Гірше. Двері відчиняться через тридцять секунд. Але разом із ними активується внутрішня охорона сектора. І це не Патрік із підносом.

Я відчула, як волосся на потилиці стало дибки.