Розділ 20. Космічний сік і ментальні барикади.

Схоже, у космосі немає часу на довгі роздуми, романтичні зітхання чи хоча б нормальну піцу. Гліб знову ввімкнув режим «суворий капітан», і я під його прицільним, майже рентгенівським поглядом вирішила не сперечатися. Принаймні, поки не дожую.

— Гаразд, — пробурмотіла я, працюючи щелепами, як верблюд, що знайшов особливо смачний колючий кущ.

Харчовий раціон «Тип Б» виявився не таким уже й картоном — на смак це нагадувало щось середнє між паштетом і дуже концентрованою вівсянкою. Не ресторан Мішлен, але для астероїда зійде.

— Випий, — Гліб відірвався від свого планшета і взяв зі столика пакет, який спритно проткнув трубочкою. Пакет виглядав цілком по-земному, хіба що маркування було набране тим самим фірмовим шрифтом «Galileo».

Він протягнув мені один, а другий, не питаючи, поклав у мій рюкзак. Завдяки низькій гравітації мій наплічник, у який я ще на Землі напхала стільки всього, ніби збиралася жити тут вічність, важив не більше за пачку чипсів. Це була єдина приємна деталь у цій подорожі — я почувалася легкою, як балерина, хоча грації мені все ще бракувало.

Гліб підійшов до Патріка. Робот завмер, чекаючи вказівок.

— Патріку, режим сну. Очікування за протоколом «Омега», — тихо сказав Гліб.

Робот видав сумний механічний «уіііп», блимнув синім і згас, перетворившись на дорогу металеву статую посеред приміщення.

— Сподіваюся, він не хропе уві сні, — кинула я, закидаючи рюкзак на плечі. — Бо мені вже вистачає шумів у голові.

Ми вийшли з «лігва», і Гліб впевнено повернув у бік технічного сектора.

— Нам потрібно до головної бази. Система намагається «загасити», щоб повернути в мережу.

Я одразу відчула, як простір навколо змінився. Стало… технічніше. Менше житлових куполів, більше панелей, товстих кабелів, що зміїлися під прозорою підлогою, і закритих зон із табличками «Доступ обмежений».

І тиск. О, цей тиск. Він накотився новою хвилею, важчою і липкою. Наче я намагалася йти крізь невидиме болото.

Я зупинилася, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати.

— Тут гірше, — тихо сказала я. — Наче хтось накрив мене важкою вовняною ковдрою і змушує слухати білий шум.

Гліб теж зупинився, його обличчя стало ще гострішим у холодному неоновому світлі.

— Так. Ми наближаємося до випромінювачів центрального вузла.

— Досі не можу повірити, що кілька людей змогли колонізувати цілий астероїд і побудувати тут таку… ферму.

— Galileo-7 не один такий, Патю, — Гліб глянув на мене, і в його очах промайнула тінь чогось дуже темного. — Насправді таких проєктів кілька десятків. Розкидані по всьому поясу.

Я глибоко вдихнула, намагаючись перетравити цю інформацію. Десятки? Тобто це не просто локальне божевілля Галі та Лео, це ціла мережа? І хто за цим стоїть? Таємні організації чи цілі держави? Мільярдери чи власники корпорацій?

І раптом я відчула, як думка про «десятки проєктів», яка щойно здавалася мені жахливою, ніби… ковзнула. Стала другорядною. Наче мій мозок вирішив: «Та яка різниця, десять чи сто, головне, що тут світло приємне і Гліб поруч».

Стоп. Ні. Це не мої думки!

— Глібе, — сказала я швидше, ніж встигла себе зупинити. — Якщо я раптом почну говорити, що «все нормально» або що мені тут подобається дизайн стін — ти мене зупиниш. Одразу.

— Звісно, — він озирнувся, зупинився та подивився на мене дуже серйозно.

— Будь-яким способом. Можеш навіть облити мене тим космічним соком.

— Будь-яким, — повторив він, і я помітила, як він ледь стиснув пальці.

Я кивнула. Треба було триматися, тому почала вибудовувати в голові барикади. Створювати нові нейронні зв’язки через чистий, концентрований сарказм. Це був мій захист.

— Добре. Бо ми не договорили про Дарину. Ти так і не відповів, куди вона поділася після того, як «змінилася». Вона стала головною батарейкою чи просто забула, як користуватися ложкою?

Він лише стиснув губи і, несподівано для мене, взяв мене за руку. Його долоня була гарячою і твердою. Це було так незвично в цьому стерильному світі, що я на мить забула про тиск у голові.

Ми рушили далі, але тепер я почала свою внутрішню гру під назвою «Фіксація себе».

— Так, — шепотіла я собі під ніс. — Мене звати Патриція Оса. Я ненавиджу гірку каву з автомата на другому поверсі коледжу. У моєї мами є звичка переставляти мої кактуси. Я вчуся на третьому курсі. Я — відмінниця, і я зараз перебуваю на астероїді з хлопцем, який занадто серйозний для свого віку.

— Ти що робиш? — тихо запитав Гліб, не спиняючись, але все ще тримаючи мене за руку.

— Будую нейронну мережу опору, — відповіла я. — Фіксую себе, щоб не розмило в цьому вашому когнітивному сиропі.

Він на секунду завмер, а потім тихо сказав:

— Це правильно. Роби так і далі.

Я відчула, що він нервує. Його спокій був занадто ідеальним, занадто «професійним». Треба було його трохи розворушити, повернути йому живі емоції, бо цей «робот Гліб» мене лякав не менше за Систему.

— Слухай, капітане, — я легенько штовхнула його плечем. — А в цьому вашому технічному секторі є хтось цікавий? Ну, крім кабелів і датчиків? Може, там працюють якісь красені-інженери, які ще не встигли стати частиною колективного розуму? Треба ж мені знати, заради чого я ризикую своїм IQ.

Гліб різко зупинився і повернувся до мене. Його брови поповзли вгору, а в очах з’явилося щось дуже схоже на роздратування. Справжнє, живе роздратування!

— Патю, ми йдемо рятувати систему, а ти думаєш про «красенів-інженерів»?

— Ну, треба ж якось розставляти пріоритети, — я невинно кліпнула очима. — Рятувати світ значно приємніше, коли навколо є на що подивитися. А ти занадто похмурий та нудний. Тобі не завадило б трохи конкуренції.

Він глибоко вдихнув, ніби намагався порахувати до десяти.

— Ти неможлива.

— Я знаю. Це мій головний талант. Ну що, йдемо далі? Чи ти хочеш прочитати мені лекцію про недоречність флірту в умовах космічної катастрофи?