Розділ 19. Робот Патрік, сімейні скелети та дефіцит пепероні

Гліб дивився на мене з тією своєю фірмовою «хижою» усмішкою — наче він щойно виграв у шахи в суперкомп’ютера, а я була єдиною, хто ще не зрозумів, що партія закінчена. Він навіть не здригнувся, коли тінь за його спиною нарешті набула чітких обрисів.

— Знайомся, — кинув він, навіть не озираючись на конструкцію з надлегкого титаново-магнієвого сплаву, що виросла за його плечима. — Це… еее… Патрік. Патріку, це Патя. Зафіксуй об’єкт як «дружній, але схильний до сарказму».

Робот-гуманоїд, блиснувши лінзами окулярів-сенсорів, видав тихий механічний звук, схожий на муркотіння несправного холодильника. Поки я очманіло кліпала очима, намагаючись згадати, чи вчила я в коледжі, як вітатися з потенційними термінаторами, Гліб швидко щось наклацав на планшеті. Команди пішли в ефір, і Патрік спершу вийшов з-за спального місця, а тоді, розвернувшись на своїх ідеально змащених шарнірах, тихо покрокував у коридор.

— Сподіваюся, він пішов за їжею, а не за підкріпленням, щоб утилізувати мене як «несанкціоноване сміття», — я нарешті змогла видихнути і частково повернути здатність говорити. Серце все ще намагалося пробити ребра, але паніка потроху поступалася місцем роздратуванню. — Ти міг би попередити, що в тебе тут живе залізна нянька!

Гліб лише усміхнувся і знизав плечима. Я шумно видихнула. Трохи відлягло. Принаймні, монстри в цій кімнаті мали серійні номери та гарантійні талони.

— Ну все, Глібе. Тепер ти не відвертишся. Кажи, хто такі ці ваші Галя і Лео. Бо поки що це звучить як назва бренду дешевого насіння, а не як імена засновників астероїда.

Гліб кілька секунд поглядав на двері, ніби чекав, що Патрік повернеться і врятує його від цього допиту, але коридор мовчав. Він зітхнув, вмостився зручніше і почав розповідати.

Виявилося, що Лео був його давнім другом, старшим на кілька років. Такий собі «ідеальний син маминої подруги»: відповідальний, старанний, переможець усіх можливих олімпіад. Поки інші підлітки намагалися зрозуміти, як підійти до дівчат, Лео в сімнадцять років уже відкрив IT-фірму, яка спеціалізувалася на віртуальних подорожах.

— Здається, я здогадуюся, чому ти так розбираєшся у всіх цих штуках, — я зняла свої окуляри, крутячи їх у руках. — Тут є камери?

Він знову ствердно кивнув:

— І динамік. І датчик серцебиття. Але, Патю, це все заради твоєї безпеки. Щоб ти не загубилася в тунелях і не потрапила в халепу, з якої я не зможу тебе витягнути.

Я не стала питати про всі функції мого «ювелірного набору» — браслета, кулона і перстня. Зрозуміло: я тепер обвішана трекерами, як цінний експонат у музеї. Перестраховка? Можливо. Але відчуття, що я — собачка на електронному повідку, нікуди не зникло.

— Гаразд, припустимо. Але це місце, — я обвела поглядом його кімнату, — мало схоже на офіс стартапу. Тут технології рівня «Зоряних війн», а не «ми кодимо в гаражі». І яким боком до цього всього Галя?

Гліб опустив голову. Його пальці нервово забарабанили по планшету.

— Галя — моя сестра. Рідна. На рік старша за Лео.

Я ледь не вдавилася повітрям, хоча воно було ідеально збалансованим. Округлила очі, намагаючись переварити цю інформацію. Тобто ми зараз на базі, якою керує його рідна кров? Сімейний бізнес, нічого не скажеш.

— Твоя сестра? — перепитала я, коли до мене повернувся дар мови. — І ти мовчав? Глібе, у вас що, на сімейних обідах обговорюють колонізацію космосу і викачування енергії з людей?

Він проігнорував мою репліку і продовжив свою розповідь, навіть не глянувши на мене. У його голосі відчувалося якесь приречення, наче він читав власний некролог.

— Спершу все було інакше. Вони розвивали віртуальні подорожі. Галя — геніальний дизайнер комп’ютерних ігор, тому вона створювала світи, в які хотілося потрапити. Усе виглядало як співпраця молодих ентузіастів. Я був з ними постійно, офіс був моїм другим домом. Не пам’ятаю, в який саме момент усе змінилося… Мабуть, тоді, коли зникла Дарина.

— А з цього моменту, будь ласка, детальніше, — мої емоції миттєво активізувалися. В уяві вже малювалася картина, як я віддираю якусь білобрису фіфу від Гліба. Я навіть кулаки зціпила. — Хто така Дарина? Твоя колишня?

— Дарина була найкращою подругою Галі, — Гліб нарешті підняв на мене погляд. — Але коли вони з Лео почали зустрічатися, все пішло шкереберть.

— Отже, Дарина зустрічалася з Лео, — я подумки видихнула. Фух. Мінус одна потенційна суперниця. — І що сталося? Ревнощі?

Гліб наче підбирав слова, фільтруючи спогади через сито безпеки.

— Галя змінилася. Стала тихою, апатичною, ніби з неї викачали всі кольори. Вона продовжувала працювати, але я знав: вона завжди була закохана в Лео, хоча й ніколи в цьому не зізнавалася. Проте, невдовзі вона розпочала новий проєкт. Знайшлися іноземні спонсори, великі гроші. Ззовні все було як і раніше, тому я не встиг помітити момент зламу. Галя і Лео навпаки демонстрували співпрацю, створювали «новий світ». Їхній графік роботи був нереальним, вони весь час працювали над якимось надважливим «світом». Згодом офіс перестав їх цікавити. Все частіше ентузіасти їздили у відрядження, з яких поверталися зовсім відстороненими від реальності. Вони перетворилися на фанатичних та холодних. Усі розмови були про роботу, космічний простір. Як вони раділи, коли їх проєкт взяв на фінансування іноземний спонсор. Наступного ж тижня після підписання онлайн-договору усе закрутилося. Ніхто з нас не здогадувався про деталі нового проєкту, я гадав, що це якась віртуальна гра. А ще їм виділили майже цілий корпус у нашому коледжі, тому ми з Дариною  заспокоювали себе, вважаючи, що їхній новий спонсор є місцевим олігархом. Те, що ти бачила, Патю, — лише верхівка айсберга.

Я пригадала той «програмувальний сектор», куди ходила до Гліба. Тепер зрозуміло, чому там завжди було так стерильно і чому він вивів мене до капсули через таємний хід.

— Чекай… тобто все наше навчання, всі ці лабораторні — це просто прикриття для космічного експерименту? Ми що, вчимося в інкубаторі для персоналу астероїда?