Розділ 18. Час, що втратив вагу, і кімната підлітка

Час тут узагалі поводився дивно — не тому, що його не було, а тому, що він ніби втратив звичну вагу. Ти не відчував, скільки хвилин минуло, не орієнтувався на світло чи шуми, і єдиним орієнтиром залишався власний стан, який теж, як на зло, починав змінюватися. Я все ще відчувала цей фон — той тихий, нав’язливий гул у голові. Не сильніше, але й не слабше. Він просто був. Наче тихий шепіт, до якого організм поступово звикає — і саме це найбільше насторожувало, бо означало, що наступним кроком буде не «ти помітила», а «ти перестала помічати».

— Скільки ще? — запитала я, трохи тихіше, ніж зазвичай. Голос здавався приглушеним, наче я говорила крізь подушку.

— Близько, — відповів Гліб, не відриваючись від навігаційної панелі.

— Це «близько» в космічному сенсі, коли до найближчої зірки летять століття, чи в нормальному, коли можна встигнути випити кави?

— У нормальному. Ще кілька хвилин.

— Дякую, це рідкісна розкіш — отримати чітку відповідь у цьому царстві невизначеності.

Він глянув на мене краєм ока. Його обличчя було зосередженим, але я помітила ледь помітну тінь втоми.

— Ти втомилася, Патю?

— Ні, — одразу відповіла я. І це було правдою. Я не відчувала фізичної втоми. Але це було проблемою. — І це якраз проблема.

Він трохи нахмурився, його брови зійшлися на переніссі.

— Поясни.

Я провела рукою по скроні, намагаючись відчути хоч якусь гостроту думок.

— Я повинна була б відчувати більше: страх, напругу, хоча б адреналін від того, що ми робимо. А зараз… ніби все згладжується. Наче хтось вимкнув емоційний регулятор.

— Це вплив поля, — сказав він. — Воно діє на всіх. Просто ти… чиниш опір сильніше.

— Дякую, це приємно чути. Хоча б хтось тут не працює на повну потужність, як ті люди в коридорі.

Він ледь усміхнувся, і це зачарувало. В цьому місці будь-яка жива емоція виглядала занадто яскраво. Як спалах світла в темряві.

— Ти взагалі усміхаєшся, коли не перебуваєш у космосі чи не плануєш знищення Системи? — запитала я, відчуваючи, як повертається мій звичний сарказм.

— Рідко.

— Треба частіше. Це створює ілюзію, що ти — нормальна людина, а не штучний інтелект, який випадково навчився кодувати.

— Дякую за пораду. Я подумаю над цим.

Ми повернули в інший коридор. Тут людей стало менше, світло — ще приглушеніше, а відчуття в голові — сильніше. Наче хтось додав гучності фоновому шуму. Я зупинилася.

— Що? — тихо запитав Гліб, одразу насторожившись.

Я нахмурилася, прислухаючись до себе.

— Наче… хтось намагається зібрати мої думки в одну купу. Не просто згладити, а… структурувати. Надати їм певного напрямку.

Він зробив крок ближче. Його погляд став ще більш зосередженим.

— Дивись на мене, Патю. Зосередься на моєму голосі. Скажи, про що ти думаєш зараз. Не фільтруй. Просто кажи.

Я підняла голову. Його обличчя було зовсім поруч, і його чіткі риси, здавалося, були єдиним, що мало реальні контури в цьому світі розмитих відчуттів.

— Я думаю про те, що мені не подобається, як тут працює ця система. Вона не просто згладжує, вона… переписує.

— Ще.

— Про те, що дівчата, яких ми шукаємо, вони не просто «адаптувалися». Вони… втратили себе.

— Ще.

Я на секунду замовкла, відчуваючи, як мої власні думки намагаються вирватися з-під цього ментального контролю.

— І про те, — сказала я трохи тихіше, — що мені не подобається, як ти на це реагуєш.

Він не відвів погляду. Його очі були спокійними, але в них читалася боротьба.

— Чому?

— Бо ти поводишся так, ніби вже змирився. Ніби ти вже одного разу прийняв цю систему, і тепер просто намагаєшся мінімізувати збитки. Ти виглядаєш людиною, яка знає, що програла, але все ще робить вигляд, що грає.

Він мовчав. І в цій тиші, яка здавалася густішою за будь-який космічний пил, я відчула, як щось у ньому здригнулося. Це був не спокій Системи. Це був справжній, людський біль.

— Це і є складно, Патю, — нарешті сказав він. — Значно складніше, ніж ти думаєш. Це не просто система. Це… вибір.

— Який вибір? Вибір між тим, щоб стати частиною машини, чи залишитися собою?

— Вибір між тим, щоб зберегти хоч щось, і втратити все.

Я мовчала. І раптом зрозуміла, що він мав рацію. Він не змирився. Він боровся. Просто його боротьба була іншою — тихою, внутрішньою, спрямованою на те, щоб захистити хоча б мене від цієї Системи.

— Тоді не тримай усе на собі, — сказала я, і мій голос звучав набагато впевненіше, ніж я очікувала. — Якщо ти знаєш, як це працює, і як цьому протистояти… поділися. Ми ж команда, чи не так?

Він дивився на мене ще кілька секунд. І в його погляді з’явилося щось нове. Надія? Чи, можливо, просто визнання того, що він не один.

— Добре, — сказав він. — Ходімо. Я покажу тобі своє «лігво». Можливо, там ти зможеш трохи… перезавантажитися.

Він повернув до бокового відсіку. Я пішла за ним, відчуваючи, як тиск у голові трохи спав.

— І куди ти мене ведеш цього разу? — запитала я, намагаючись повернути собі звичний сарказм. — У вас тут є готель для прибульців з Землі? Чи, може, кімната для «неадаптованих»?

Він ледь усміхнувся. Цього разу — щиро.

— Так і є. Це моя кімната. Тут вплив поля мінімальний.

Ми увійшли в невелике приміщення. Воно виглядало… дивно. Не як стерильна база, а як кімната підлітка, який захоплюється науковою фантастикою і трохи розкиданий. На стінах були плакати з космічними кораблями, на столі — купа техніки, а посеред кімнати стояв величезний крісло-мішок.

Мої брови здійнялися, і я покосилася на Гліба.

— Тільки не кажи, що це твоя особиста фортеця.

— Так і є, — підтвердив він.

Не чекаючи більше нічого, я завалилася на крісло-мішок. Воно було неймовірно зручним, але рюкзак на плечах заважав розлягтися повністю. Тому я неохоче скинула його, зняла кросівки і сіла в позу для медитації, хоча насправді просто намагалася відчути, чи не почав мій мозок переходити на «енергозберігаючий режим».