Розділ 16. Психологічний тест у декораціях антиутопії

Ми рушили далі, і я ловила себе на тому, що йду трохи ближче до Гліба, ніж того вимагали правила пристойності чи навіть здоровий глузд. Не спеціально. Просто… так було спокійніше. Його висока постать, що впевнено розсікала стерильне повітря коридорів, здавалася мені єдиним стабільним об’єктом у цьому хиткому світі.

Це дратувало. Неймовірно дратувало. Я терпіти не можу відчувати залежність — від ситуації, від місця, а тим паче від людей. Навіть якщо ці люди щойно притягли мене на астероїд, де мій мозок, схоже, почав жити за власним розкладом, не питаючи мого дозволу. Але факт залишався фактом: поруч із ним було легше тримати рівновагу. Не фізичну (з цією недо-гравітацією я вже сяк-так домовилася), а внутрішню.

— Ти це теж відчуваєш? — запитала я тихо, дивлячись кудись у район його лопаток, щоб не зустрічатися поглядом.

— Що саме, Патю?

— Наче… думки стали трохи повільнішими, ніж зазвичай. Наче вони пливуть у сиропі. І водночас — вони якісь занадто ясні. Аж до нудоти.

Він відповів не одразу. Я почула, як він важко зітхнув.

— Так, — нарешті сказав він. — Це одна з фаз адаптації. Твій мозок намагається синхронізуватися з фоновим полем бази.

— О, прекрасно! У цього кошмару ще й фази є. Прямо як у розробці програмного забезпечення. Ми зараз на етапі бета-тестування мого божевілля?

Я нервово провела рукою по зап’ястку, де холодно виблискував браслет.

— Він щось показує? Ну, там, «рівень критичного мислення впав до нуля» чи «терміново потрібна доза сарказму»?

— Поки що — нічого критичного, — відповів він, кинувши швидкий погляд на свій планшет.

— Дуже заспокійливо звучить це твоє «поки що». Прямо хочеться сісти і розслабитися.

Він ледь усміхнувся. Це був лише короткий рух його чітких губ, але я зловила цей момент. Не тому, що я колекціоную його посмішки (хоча вони в нього рідкісні, як чесний політик), а тому, що в цьому стерильному місці будь-яка жива емоція виглядала занадто яскраво. Як неонова вивіска посеред пустелі.

— Ти взагалі усміхаєшся, коли не перебуваєш у космосі чи в епіцентрі катастрофи? — запитала я, намагаючись збити цей пафосний тон нашої прогулянки.

— Рідко.

— Треба частіше. Це створює ілюзію, що ти — нормальна людина, а не андроїд останньої моделі.

— Дякую за пораду, Патриціє. Я обов’язково внесу це у свій графік.

— Завжди рада допомогти ближньому знайти залишки людяності.

Ми повернули в інший коридор. Що там з навігацією, бо схоже, я б давно заблукала.

 Тут світло було ще приглушенішим, а людей не було зовсім. Тільки гул вентиляції та відчуття, що стіни починають повільно стискатися. І тут мене накрило по-справжньому.

Я зупинилася. Не різко, але мої ноги просто відмовилися йти далі. Гліб одразу відчув це і розвернувся.

— Що? — тихо запитав він, підходячи ближче.

Я нахмурилася, прислухаючись до того, що коїлося в голові. Це було дивно.

— Наче… хтось намагається зібрати мої думки в одну велику, рівну купу.

— В якому сенсі? Поясни.

— У прямому! — я роздратовано провела пальцями по скроні. — Я думаю про те, що мені страшно, потім про те, що я хочу їсти, потім про код… і раптом з’являється відчуття, що все це хочуть зробити однаковим. Стерти різницю. Зробити мої думки… зручними.

Він зробив крок ближче. Тепер він стояв так близько, що я відчувала тепло, яке виходило від нього.

— Дивись на мене, Патю. Прямо зараз.

Я підняла голову. Його погляд був зосереджений, чіткий, крижано-блакитний. І я раптом зрозуміла, що це допомагає. Наче він дає мені точку опори, за яку можна вхопитися, щоб не потонути в цьому ментальному сиропі.

— Зосередься, — сказав він тихо, майже пошепки. — Скажи, про що ти думаєш зараз. Не фільтруй. Просто кажи.

— Про те, що це звучить як дуже дивний і дуже невчасний психологічний тест, — випалила я.

— Ще.

— Про те, що мені не подобається, як тут працює ця система. Вона… вона занадто ввічлива. Вона вбиває, посміхаючись.

— Ще.

Я на секунду замовкла, дивлячись у його очі. І сказала трохи тихіше, відчуваючи, як серце знову починає битися по-справжньому, а не за протоколом:

— Про те, що мені не подобається, як ти на це реагуєш, Глібе.

Він не відвів погляду. Його обличчя було зовсім поруч.

— Чому?

— Бо ти поводишся так, ніби вже змирився. Ніби ти вже одного разу прийняв цю систему, і тепер просто намагаєшся мінімізувати збитки. Ти виглядаєш людиною, яка знає, що програла, але все ще робить вигляд, що грає.

Він мовчав. Довго. Я бачила, як у глибині його очей щось здригнулося. Це не був спокій Системи. Це був біль. Справжній, людський, неоптимізований біль.

— Це і є складно, Патю, — нарешті сказав він. — Значно складніше, ніж ти думаєш.

— Я знаю, — сказала я, і мій голос був напрочуд спокійним. — Але ти не виглядаєш людиною, яка просто спостерігає збоку. Ти виглядаєш як той, хто колись допоміг побудувати цю клітку, а тепер намагається знайти від неї ключі.

Він не заперечив. І в цій тиші, посеред астероїда Galileo-7, я зрозуміла: мій головний ворог — не Система. Мій головний ворог — це правда, яку Гліб так старанно намагається приховати за своїми «когнітивними полями» та «фазами адаптації».