Розділ 15. Людський Wi-Fi та етичні дилеми

Гліб поглянув на мене, і у його очах відбивалася ціла гама живих емоцій, проте говорив він лише по суті.

— У мозку кожної людини постійно відбувається активність. Електричні сигнали, хвилі, імпульси. Якщо їх… синхронізувати. Налаштувати на одну частоту.

— І?

— Якщо синхронізувати достатню кількість людей, можна отримати стабільну енергетичну систему. Величезний біорезонансний генератор.

Я дивилася на нього. Довго. Намагаючись усвідомити масштаб цього божевілля.

— Ти зараз описав колективний мозок, — прошепотіла я. — Людський Wi-Fi, де кожен — просто роутер, який віддає свою енергію.

— Частково так.

— І ви… Галя, Лео і ти… вирішили використати людську свідомість як павербанк?

— Це не було початковою метою, — він відвів погляд, і я побачила, як він знову нервово провів рукою по темно-русому волоссю. — Ми шукали спосіб об’єднати інтелект для вирішення глобальних задач. Але система виявилася занадто голодною. Вона почала споживати емоційний ресурс як паливо.

Він не заперечував. А я відчула, як усередині піднімається щось дуже знайоме. Злість. Гаряча, праведна злість відмінниці, якій підсунули неправильну умову задачі. Але… вона була дивною. Наче я кричала під товстим шаром вати. Злість була, але вона не обпікала. Вона була… приглушена.

І це налякало мене більше, ніж сама новина про людей-батарейок.

— Тобто, — я почала підбирати слова дуже обережно, щоб не зірватися на той самий ультразвук, — ви створили систему, яка зламує мозок, об’єднує людей у мережу і викачує з них емоції та енергію, щоб тут світилися лампочки і працювали кавоварки?

— Так.

— І вони це… відчувають? Марта, ті люди в коридорі… вони знають, що вони — частина генератора?

— Частково. Їм здається, що це стан вищого спокою. Просвітлення.

— І вони погоджуються на це?

— Вони не ставлять це під сумнів, Патю. Система прибирає саму здатність сумніватися.

Я заплющила очі. На секунду. Спробувала знайти в собі ту саму Патю, яка могла посперечатися з будь-яким викладачем до хрипоти.

— Це називається дуже простим словом, Глібе, — сказала я тихо.

— Яким?

Я відкрила очі й подивилася на нього впритул.

— Контроль. Тотальний, стерильний контроль.

Він витримав мій погляд. Не здригнувся.

— Так. Це він і є.

Я важко видихнула, відчуваючи, як «сироп» у голові стає густішим.

— І де це кляте «ядро»? Де серце цього вашого електронного вампіра?

Він повернувся до панелі, його пальці знову замиготіли над голограмою.

— Десь у центральному секторі. Але доступ туди обмежений навіть для персоналу вищого рівня.

— Звісно, обмежений! Було б дивно, якби там висіла табличка «Ласкаво просимо, вимикач праворуч».

Я озирнулася. Люди проходили повз нас, і тепер я бачила не просто «спокійних працівників». Я бачила вузли мережі. Я відчувала цей фоновий гул — ніби тисячі голосів шепотіли на одній ноті, яку я не могла почути, але могла відчути потилицею.

— Це і є… воно? — я кивнула на дівчину, що пройшла повз із порожнім підносом.

— Частина поля.

— І якщо це вимкнути? Що буде?

— Система впаде. Весь Galileo-7 залишиться без живлення.

— І що буде з людьми? З тими, хто «синхронізований»?

Він завмер. Його рука зависла над інтерфейсом. І я вже знала: відповідь мені не сподобається. Знову.

— Я не впевнений, — сказав він глухо.

— О, моя улюблена відповідь номер два! «Я не впевнений, чи не вибухнуть їхні мізки, коли ми витягнемо вилку з розетки».

— Патю…

— Ні, серйозно! — я підійшла до нього впритул, ігноруючи всі правила особистого простору. — Ми зараз плануємо диверсію, яка може перетворити вісім дівчат і ще купу народу на овочі?

— Якщо залишити все як є, через місяць від їхніх особистостей не залишиться нічого. Вони стануть просто біологічними процесорами. Безповоротно.

Я мовчала. Секунду. Дві. П’ять. Мозок гарячково шукав вихід, але система «згладжувала» мої думки, нашіптуючи: «Та не хвилюйся, все буде добре, просто розслабся…».

Я труснула головою, проганяючи цей морок.

— Добре.

— Добре? — він здивовано підняв брови.

— Так. Ми просто додаємо ще один рівень складності до нашого квесту. «Врятувати всіх і не спалити нікому мізки». Це ж у нас і так не було легко, правда? Чому б не додати трохи неможливого в меню?

Він дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, чи я справді така смілива, чи це вже система почала вимикати мій інстинкт самозбереження.

— Ти зараз серйозно, Патриціє?

— Абсолютно. Якщо вже я прилетіла на цей шматок каменю, то я хочу вийти звідси з почуттям виконаного обов’язку. І з дівчатами. Всіма вісьмома, хоч я їх і не особливо переварюю.

Він ледь усміхнувся. Це була перша справжня усмішка за довгий час — не крижана, не професійна, а якась… тепла.

— Я знав, що ти так скажеш.

— Це комплімент чи попередження про мою неадекватність?

— І те, і інше.

Я хмикнула і зробила рішучий крок вперед, ледь не врізавшись у стіну через незвичну гравітацію.

— Ну що ж, веди мене до вашого енергетичного серця. Хоча звучить це, якщо чесно, як назва дешевого любовного роману в декораціях кіберпанку.

Те відчуття в голові стало ще трохи чіткішим. Наче система вже не просто торкалася моїх думок, а починала до них… звикати. Вона вивчала мене. А я дуже не хотіла перевіряти, що станеться, коли вона знайде мій «пароль адміністратора».