Розділ 13. Когнітивний дисонанс і «джерело» всіх проблем

Далі ми рухалися швидше. Бо якщо зупинятися і починати це все розкладати по поличках, мій мозок, який звик до логіки та алгоритмів, дуже швидко дійшов би до висновку, що я реалізувала одну з найгірших ідей у своєму житті. А я поки що не була готова це визнавати. Моя внутрішня відмінниця ще трималася за примарну ілюзію контролю.

Коридори змінювалися один за одним, і поступово я почала помічати закономірності, які спочатку вислизали з уваги. Тут усе було розділено. Не просто фізично — за секторами. А ніби… за станами. Там, де ми були спочатку, люди працювали. Чітко, швидко, без зайвих рухів, як ідеально налагоджені машини. Тут, у житловому секторі, вони жили. Якщо це взагалі можна так назвати. Бо «життя» зазвичай передбачає щось хаотичне: сміх, роздратування, мрії, суперечки через дрібниці, випадкові жести, які роблять нас людьми.

А тут усе було… приглушене. Навіть розмови звучали ніби тихіше, ніж повинні, наче хтось викрутив гучність на мінімум.

— Тут завжди так? — запитала я, намагаючись не звучати занадто налякано.

— Так, — коротко відповів Гліб.

— І ніхто не намагається втекти? Ну, типу, влаштувати бунт, підняти повстання, вимагати піцу?

— Куди? — він подивився на мене, і в його очах не було іронії.

Я відкрила рот, щоб відповісти, і закрила. Бо… справді. Куди? Космос не передбачає варіантів «вийти і піти додому». Це не Земля, де можна просто сісти на потяг і поїхати до бабусі.

— Логічно, — пробурмотіла я. — Але це не означає, що це нормально.

— Я цього й не казав, — його голос був рівним, але я відчула в ньому приховану напругу.

Ми знову звернули, і цього разу коридор вивів нас у щось схоже на центральну зону — ширший простір, більше людей, більше руху. І тут я раптом відчула щось незрозуміле. Спочатку ледь помітно. Наче фоновий шум, який ти не чуєш, поки не звернеш увагу, а потім він починає свердлити мозок.

Я зупинилася.

— Ти це відчуваєш? — тихо спитала я, дивлячись на Гліба.

Він одразу насторожився. Його світло-блакитні очі звузилися.

— Що саме?

Не одразу вдалося сфокусуватися, щоб сформулювати це дивне відчуття.

— Наче… тиск. Але не фізичний. Швидше… всередині голови. Наче думки трохи… сповільнюються. І стають такими… гладкими, спокійними та неважливими.

Я нервово усміхнулася

— Чудово. Я тільки прилетіла, а мене вже ламають. Це ж ненормально, правда?

Він різко став серйознішим. Його обличчя, зазвичай таке спокійне, зараз було напруженим.

— Це не має початися так швидко.

Я завмерла.

— Що «це»? Глібе, не грайся в загадки, коли мій мозок, здається, переходить у режим енергозбереження.

Він замовк. І я відчула, як дратування змішується з тривогою.

— Глібе!

— Тут є система, — повільно сказав він. — Яка… впливає.

— На що? На моє бажання з’їсти піцу?

— На когнітивні процеси. На емоційний фон. На здатність до критичного мислення.

Я кліпнула.

— Ти зараз дуже красиво сказав «на мозок».

— Так.

— І вона що, просто… працює постійно? Як фоновий процес?

— Так.

— І ти мені про це не сказав ДО того, як ми сюди прилетіли?! — мій голос підвищився, незважаючи на дивний тиск у голові.

Він стиснув щелепу.

— Я не був упевнений, як швидко вона подіє на тебе. І наскільки сильно. Ти… не така, як інші.

— О, це прекрасно, — тихо сказала я, відчуваючи, як у мені закипає обурення. — Просто чудово. Мені дуже подобається бути експериментом без попередження. Я ж не підписувала згоду на «тестування впливу космічних технологій на мозок відмінниці».

— Ти не експеримент, Патю.

Я подивилася на нього. Довго. Прямо в його світло-блакитні очі, які зараз здавалися такими ж холодними, як і цей астероїд.

— Скажи це ще раз, але переконливіше. Бо зараз це звучить як виправдання.

Він не відповів. Просто відвів погляд. І цього мовчання вистачило.

Я відвернулася і глибоко вдихнула.

— Добре, — сказала я тихіше, намагаючись зібратися. — Добре. Ми не панікуємо. Ми просто… фіксуємо проблему.

— Саме так.

— І що з цим робити? Крім того, що я зараз відчуваю себе героїнею дешевого фільму жахів?

Він подивився на людей навколо На їхні спокійні, рівні обличчя. Потім — на мене.

— Знайти джерело.

Я кивнула.

— І вимкнути.

— Якщо це можливо.

Я ледь усміхнулася.

— Звучить як план, який мені подобається. Хоча б тому, що він включає в себе «вимкнути».

І знаєш, що найгірше?

Те відчуття в голові не зникло. Воно стало… трохи чіткішим. Наче хтось обережно торкався моїх думок, перевіряючи, як вони працюють. І мені це зовсім не подобалося.

Але ще більше мені не подобалося те, що якась частина мене вже починала звикати. Звикати до цього спокою. До цієї рівності. До думки, що, можливо, це не так вже й погано — не відчувати зайвих емоцій. Мої протести уже не виглядали настільки важливими.