Розділ 12. Марта, час і ефект «надто щасливого хом’ячка»

Я ще кілька секунд дивилася на Марту, ніби чекала, що вона зараз кліпне, розсміється і скаже: «Та жартую я, звісно, яка ще система? Це просто такий корпоративний тренінг з емоційного вигорання». Але вона просто стояла переді мною, спокійна, рівна, як гладь озера в безвітряний день. І в цій її природній, але штучно застиглій рівності було щось тривожне. Наче вода, яка не рухається навіть тоді, коли її торкаються.

— Добре, — повільно сказала я, відводячи погляд. Мені раптом стало нестерпно цікаво, що там, за цим спокійним фасадом. Але я знала, що зараз не час для моїх детективних здібностей. — Я не буду зараз ставити багато запитань. Бо боюся, що відповіді мені не сподобаються.

— Це правильне рішення, — спокійно відповіла Марта, і її голос звучав так, ніби вона читала інструкцію з експлуатації.

Я тихо фиркнула.

— О, чудово. Я вже починаю приймати правильні рішення. Це підозріло. Зазвичай мої «правильні рішення» призводять до того, що я опиняюся в епіцентрі чергової катастрофи.

Марта не відреагувала. Навіть не усміхнулася. І от це було гірше, ніж будь-яка дивна відповідь чи порожній погляд. Бо коли людина не реагує на жарт — це означає або повну втому, або повну відсутність потреби реагувати. І другий варіант, як я вже встигла зрозуміти, був тут у пошані.

— Нам потрібно йти, — тихо сказав Гліб, його голос звучав як нагадування про невідкладність.

Я кивнула, але не зрушила з місця. Мої очі все ще були прикуті до Марти.

— Вона ж тут не одна така, так? — запитала я, дивлячись на Гліба, але краєм ока продовжуючи спостерігати за дівчиною. — Маю на увазі, цей… спокій.

— Ні, — відповів він. Його погляд на мить затримався на Марті, і в ньому промайнуло щось схоже на співчуття.

— І це не… добровільний стан? Ну, типу, вони всі вирішили медитувати і досягти просвітлення?

— Частково, — відповів Гліб, і ця відповідь знову вела до невеселих роздумів.

«Частково». Це означало, що вони не зовсім контролюють це. Що це не їхній вибір, а скоріше наслідок. Наслідок чогось, що відбувалося тут за зачиненими дверима.

— Тобто вони не зовсім контролюють себе? — уточнила я, відчуваючи, як холодок повзе по хребту.

— Вони думають, що контролюють, — тихо сказав Гліб. — Або їм сказали думати, що контролюють. Різниця невелика.

Я мовчала, переварюючи цю інформацію. Це було гірше, ніж просто бути «батарейкою». Це було схоже на те, коли твій власний мозок починає працювати проти тебе, а ти навіть не помічаєш цього.

— Дякую за пояснення, — сказала я, нарешті відводячи погляд від Марти. — Це було… інформативно.

— Ходімо, — повторив Гліб.

Ми відійшли вбік, але я продовжувала обдумувати побачене. Цікаво, що означає «частковий контроль» і як довго людина може залишатися «собою», коли її емоції стають лише опцією, яку можна вимкнути.

І знаєте, що було найдивнішим?

Попри весь цей жах, попри порожні погляди та штучний спокій, я відчувала, як всередині мене формується не страх, а якась дивна рішучість. Ніби я нарешті знайшла те, заради чого сюди прилетіла. Не просто дівчат. А щось значно більше. Щось, що потребувало мого втручання.

Я стиснула губи. Це було гірше, ніж будь-який монстр чи космічний пірат. Це була проблема, яка маскувалася під рішення.

— О, це моя улюблена категорія проблем, — пробурмотіла я. — Коли люди впевнені, що все добре, а насправді — ні. Це як баг, який система вважає фічею.

— Саме так, — підтвердив Гліб, і в його голосі прозвучала гірка нотка.

Марта зробила крок назад, ніби відпускаючи нас, але при цьому залишалася в полі зору. Її спокійний погляд супроводжував нас, наче невидимий сканер.

— Якщо вам щось потрібно, — сказала вона рівно, без жодної інтонації, — звертайтесь до координаторів. Вони допоможуть.

— Обов’язково, — відповіла я автоматично, хоча всередині вже формувалося чітке «ні, дякую, якось обійдемося без ваших «координаторів» і їхньої «допомоги».

Ми рушили далі. Я йшла, намагаючись не озиратися, але відчувала її погляд на спині. І щойно ми відійшли достатньо, щоб її голос більше не звучав поруч, я тихо прошепотіла:

— Вона ж не така була, правда? Марта. Вона ж була… ну, живою? З емоціями?

— Ні, — коротко відповів Гліб. Його голос був глухим, наче він говорив крізь товщу води.

— А зараз…?

— Вона адаптувалася.

Я різко зупинилася. Мої блакитні очі розширилися.

— Це ти зараз так це назвав? «Адаптувалася»? Це звучить як назва для нового виду космічного паразита, а не для людини!

Він теж зупинився і повернувся до мене. Його висока постать затуляла світло, і його обличчя здавалося ще більш викарбуваним у цій напівтемряві.

— Це найм’якше слово з тих, які підходять, Патю.

— А жорсткіше? — я відчувала, як у мені закипає злість. Злість на цю Систему, на Галю і Лео, на весь цей ідеальний, мертвий світ.

Він помовчав. І я вже знала, що мені не сподобається. Я бачила, як його чіткі губи стиснулися в тонку лінію.

— Змінилася, — сказав він нарешті. — На рівні поведінки, реакцій… пріоритетів. Її особистість була… переформатована.

— Пріоритетів, — повторила я тихо, і це слово прозвучало як прокляття. — Тобто тепер для неї нормально працювати на… це? — я махнула рукою в бік стін, коридорів, людей, що рухалися, як роботи. — На цю Систему, яка висмоктує з них життя?

— Вона не ставить це під сумнів, — відповів Гліб. — Вона вважає, що це правильно. Що це заради спільного блага.

— А ти ставиш? — я подивилася йому прямо в очі, намагаючись знайти там хоч якусь іскру сумніву, яка б відрізняла його від цих «адаптованих» людей.

Він подивився на мене. Прямо. Без ухилянь. І в його світло-блакитних очах я побачила не тільки біль, а й ту саму впертість, яка була і в мені.

— Саме тому я тут, Патю, — сказав він. — І саме тому я не міг залишити тебе там, на Землі. Бо ти — одна з небагатьох, хто ще здатен ставити питання. І шукати відповіді.