Розділ 11. Система.

— Не знаю, — нарешті сказала вона з легкою усмішкою. — Десь… давно. Напевно.

Я повільно моргнула.

— Це як? Ти не пам’ятаєш, тиждень ти тут чи рік?

Вона просто знизала плечима, і цей жест був таким легким, наче я запитала її про вчорашню погоду.

— Тут важко відстежувати час. Та й навіщо? Тут добре. Спокійно. Комфортно.

Я перевела погляд на Гліба. Він дивився на дівчину так, ніби проводив складний хімічний аналіз її слів.

— Як тебе звати? — запитала я, відчуваючи, як полегшення починає змінюватися новою хвилею тривоги.

— Марта.

Вона кивнула і знову усміхнулася. Ідеальною, доброзичливою усмішкою. І саме в цей момент я зрозуміла, що саме мене насторожує.

Марта не виглядала втомленою. Вона не виглядала наляканою. Вона не виглядала розгубленою. Вона виглядала… щасливою. Але це було те саме щастя, яке буває у хом’ячка, якому щойно почистили клітку і дали свіжу моркву. Повне, абсолютне і геть позбавлене будь-яких запитань до світу.

У місці, де людей використовують як батарейки, такий рівень задоволення життям виглядав як найжахливіша помилка в коді, яку мені коли-небудь доводилося спостерігати.

Марта виглядала… беземоційною.

Це найкраще слово, яке я змогла підібрати. Знаєте, як ідеально відфотошоплене фото, з якого прибрали не тільки прищики та веснянки, а й саму душу? Її обличчя було симетричним, спокійним і абсолютно нецікавим. Жодної зморшки від сміху, жодного напруження в кутиках очей. Вона нагадувала мені інтерфейс програми, яку щойно встановили: все працює, але налаштування за замовчуванням ще ніхто не змінював.

— Ти тут працюєш? — обережно запитала я, намагаючись додати в голос хоча б краплю тієї звичної студентської невимушеності, яка зазвичай допомагає завести знайомство в черзі за кавою.

— Ми всі тут працюємо, — спокійно відповіла Марта.

«Ми всі». Не «я», не «моя команда», а оце колективне «ми», від якого в мене зазвичай починається алергія на корпоративну етику. Це звучало так, ніби вона — не окрема людина, а просто один із багатьох пікселів на величезному екрані.

— І як воно? — я зробила крок ближче, заглядаючи їй в карі очі. — Вам це… ну, подобається? Ну, знаєте, кар’єрне зростання, безкоштовні смаколики по п’ятницях, оце все?

Пауза.

І знову та сама затримка. Це не було схоже на те, як людина замислюється над відповіддю. Це було схоже на те, як старий комп’ютер намагається відкрити заважкий файл. Наче запитання «чи подобається тобі твоє життя» вимагало від її мозку занадто багато обчислювальних ресурсів.

— Це потрібно, — нарешті сказала вона. Коротко. Сухо. Як вирок.

Я відчула, як щось холодне і липке повільно опускається в мене всередині. Це не був гострий страх — той, від якого хочеться верещати. Це було значно гірше. Це було розуміння. Те саме відчуття, коли ти знаходиш критичний баг у коді, який вже запущений у виробництво, і розумієш: виправити його «на льоту» не вийде.

— Потрібно… кому? — тихо уточнила я, відчуваючи, як мій власний голос стає тоншим.

Марта подивилася на мене. Прямо. І вперше за всю нашу коротку розмову її погляд змінився. Він став таким самим, як у тих людей у коридорі — порожнім, відстороненим, позбавленим будь-якої іскри цікавості.

— Системі.

Я замовкла. На кілька секунд у приміщенні запала така тиша, що я почула, як десь за стіною гуде вентиляція. «Системі». Не людям, не науці, не майбутньому людства. Просто абстрактній Системі, яка, судячи з усього, тут була і богом, і директором, і головним бухгалтером в одній особі.

Я повільно видихнула і змусила себе ледь усміхнутися. Хоча посмішка, мабуть, вийшла кривою і зовсім не веселою.

— Знаєш, Марто, — тихо сказала я, — у мене є дуже погане передчуття, що мені це місце не сподобається. Навіть якщо тут є безкоштовний Wi-Fi і панорамні вікна на Марс та Юпітер.

— Звикнеш, — спокійно відповіла вона, навіть не моргнувши. — Всі звикають. Це частина процесу оптимізації.

Я глянула на Гліба. Він стояв трохи осторонь, і його обличчя зараз було схоже на кам’яну маску. Він знав. Він усе це знав заздалегідь.

— А от цього я якраз і боюся найбільше, — прошепотіла я, звертаючись уже не до Марти, а до самої себе. — Що я теж стану «оптимізованою».

І, якщо чесно, вперше з того моменту, як ми з Глібом підписали цей усний контракт на космічне самогубство, мені захотілося не вперед, до пригод і порятунку дівчат. Мені захотілося назад. У свій гуртожиток, до недописаних лабораторних, до токсичних одногрупників, до занудних викладачів, і навіть до черги в їдальні, де пахло пересмаженою олією та рибними котлетами. Бо там був хаос. Там були емоції. Там було життя — незручне, криве, складне, але справжнє.

Але було вже пізно. Точніше, занадто пізно. Двері за нашою спиною вже давно зачинилися, а Система, здається, вже почала завантажувати мої дані у свій нескінченний реєстр «джерел енергії».

— Ходімо, Патю, — тихо сказав Гліб, м’яко торкаючись мого ліктя. — Нам треба рухатися далі, поки нас не почали «оптимізовувати» прямо тут.

Його аргумент виявився більш ніж переконливим. Я востаннє глянула на Марту, яка вже повернулася до свого термінала, знову стаючи частиною ідеального, мертвого пейзажу.

«Ну що ж, Системо, — подумала я, стискаючи кулаки. — Готуйся. Бо в твій ідеальний код щойно потрапив вірус на ім’я Патя.