Розділ 10. Перше спілкування

Я не відводила погляду від того чоловіка в сірому комбінезоні. Він теж не поспішав відвертатися. Це не було схоже на дитячу гру «хто перший моргне» — у його погляді взагалі не було нічого людського, що можна було б ідентифікувати як азарт чи виклик. Він просто дивився. Рівно. Стабільно. Наче я була не дівчиною, яка щойно звалилася йому на голову з космосу, а новим рядком у звіті про прибуття вантажу.

І це лякало значно більше, ніж якби він витягнув бластер чи почав кричати. Бо агресія — це ознака життя. А тут… тут пахло чимось іншим. Стерильним і завершеним.

— Він нас сканує? — тихо спитала я, намагаючись не ворушити губами, як справжній шпигун (хоча в моєму виконанні це, мабуть, виглядало так, ніби я просто жую невидиму жуйку).

— Ні, — відповів Гліб, але я відчула, як напружилися м’язи на його руці. — Або… не зовсім так, як ти собі це уявляєш.

— О, чудово! Це знову звучить як початок розповіді, яка мені категорично не сподобається. Може, залишимо це на десерт?

Чоловік відвернувся так само раптово, як і подивився. Жодного кивка, жодного «добрий день». Просто розвернувся на 180 градусів і пішов далі за своїм невидимим маршрутом. Я видихнула так гучно, що Гліб на мить глянув на мене.

— Добре, — прошепотіла я, поправляючи куртку. — План такий: я роблю вигляд, що це абсолютно нормальна поведінка для колег. Ти робиш вигляд, що ми просто прийшли на екскурсію. І разом ми намагаємося не впасти в паніку прямо тут, на цій ідеально чистій підлозі.

— Гарний план, — коротко кивнув він. — Робочий.

— Я стараюся. У мене в голові ще є запасний план «Б», але він включає багато крику і біг у випадковому напрямку, тому пропоную дотримуватися першого.

Схоже, Гліб навіть легко усміхнувся, але я не стала перевіряти свої здогадки. Не оглядаючись, ми рушили далі коридором. Кроки звучали дивно — легше, ніж на Землі, і якось приглушено, ніби підлога була зроблена з матеріалу, що поглинає не тільки звук, а й саму енергію руху. Я ковзала поглядом по людях, яких ми минали. Я шукала хоч щось знайоме: хтось запізнюється і нервує, хтось роздратовано обговорює начальство, хтось просто позіхає, мріючи про каву і тепле ліжечко.

Нічого.

Рухи — чіткі, як у швейцарського годинника.

Розмови — короткі, наче кожна буква коштує мільйон доларів.

Погляди — спрямовані в нікуди.

Це нагадувало мені ідеально оптимізовану гру «The Sims», де гравцеві набридло купувати персонажам декор, і він просто змусив їх виконувати корисні дії 24/7.

— Вони всі такі? — прошепотіла я, мимоволі притискаючись ближче до високого плеча Гліба.

— Не всі, — так само тихо відповів він. — Але більшість. Ті, хто тут давно.

— Це «давно» звучить як вирок.

— Патю…

— Мовчу. Я просто коментую для історії.

Ми вийшли в ширший коридор, і тут я вже чіткіше відчула різницю між «бачити» і «розуміти». Це була не просто база. Це був мурашник. Люди рухалися за чіткими траєкторіями, не зіштовхуючись, не затримуючись, не озираючись. Ніби хтось розрахував їхні життя наперед і завантажив у мозок готовий скрипт.

— Це мене дратує, — зізналася я.

— Що саме?

— Відчуття, що тут усе працює краще, ніж повинно. Я — айтішниця, Глібе. Я знаю: якщо система працює ідеально і без багів — значить, десь усередині вона вже мертва.

Гліб нічого не відповів, але я помітила, як він трохи сповільнив крок біля масивних дверей.

— Ми куди? — уточнила я.

— У житловий сектор. Там режим м’якший.

— Там дівчата?

— Частина — так.

Я кивнула, відчуваючи, як усередині піднімається тугий вузол напруження. Це було те саме відчуття перед іспитом, до якого ти готувалася всю ніч, але все одно боїшся, що перше ж питання буде про те, чого не було в підручнику.

Гліб приклав руку до панелі. На секунду мені здалося, що панель не просто зчитала його відбиток, а «впізнала» його. Наче вона подивилася на нього з докором: «Де ти вештався так довго?».

— Ти тут свій? — тихо спитала я.

— Колись був.

— А зараз?

Він не одразу відповів. Його погляд на мить став таким самим порожнім, як у тих людей у коридорі, але він швидко струснув це заціпеніння.

— Побачимо.

Двері відчинилися. І тут… світ змінився.

Це не було страшніше. Навпаки — простір став м’якшим. Світло було теплішим, не таким «лікарняним», поверхні — менш холодними, навіть повітря пахло чимось людським. Може, шампунем чи просто чистим одягом.

Тут були люди, і вони виглядали… інакше. Вони говорили. Тихо, але це були справжні розмови, а не обмін кодами. Хтось сидів у кріслі, хтось переглядав щось на планшеті, хтось просто дивився у вікно на зірки.

— Ну слава Богу, — пробурмотіла я, відчуваючи, як плечі нарешті опускаються. — Хоч хтось тут поводиться як людина, а не як деталь від пилососа.

— Не поспішай з висновками, Патю, — тихо застеріг Гліб.

Я вже відкрила рот, щоб видати якусь дотепну відповідь про його вічний песимізм, але в цей момент одна з дівчат підняла голову. Вона була симпатична, з коротким темним волоссям і великими очима. Вона подивилася на мене. І це був нормальний погляд! Живий! З іскрою цікавості, легким здивуванням і… полегшенням?

Вона підвелася і зробила крок до нас.

— Ти нова? — запитала вона. Голос був приємним, трохи хрипким.

І ось тут мене накрило. Це було перше нормальне, людське запитання за весь цей час. Я ледь не кинулася їй на шию від радості.

— Можна й так сказати, — відповіла я, намагаючись не звучати занадто емоційно. — Я Патя. А ти давно тут?

Дівчина на секунду задумалася. І ця пауза… вона була надто довгою. Наче вона намагалася згадати слово, яке знала все життя, але воно раптом вилетіло з голови. А в мені всередині почали закрадатися невтішні прогнози, проте я чекала відповіді від своєї першої співрозмовниці.