Розділ 8. Ефект «Зловісної долини» та космічні пінгвіни

Якби мені хтось ще вчора — у тому далекому, майже міфічному житті, де головною проблемою був недописаний код і холодна кава — сказав, що я стоятиму за крок від десантування на штучно модифікований астероїд… я б, звісно, ввічливо посміхнулася. А потім порадила б цій людині хорошого спеціаліста, бо галюцинації такого масштабу лікуються довго й дорого.

Але життя, як виявилося, моїми порадами не цікавиться. Воно просто бере тебе за шкірки і кидає в капсулу, де твій єдиний шанс на виживання — це хлопець із поглядом айсберга і губами, які хочеться розглядати довше, ніж дозволяє техніка безпеки.

Капсула почала сповільнюватися. Але не так, як у кіно — з ревом двигунів і вогняними шлейфами. Все сталося майже непомітно, так, ніби сам простір навколо нас раптом став густим, як кисіль, і вирішив трохи притримати двох божевільних новачків, щоб ми не врізалися в цю кам’яно-металеву конструкцію з усім нашим ентузіазмом.

Я притиснула долоню до прозорої панелі. Холод металу заспокоював, але серце все одно намагалося вистрибнути через горло.

— Ви тут хоча б паркування продумали? — запитала я, намагаючись розгледіти хоч щось на поверхні, що невблаганно наближалася. — Чи у вас тут сервіс у стилі «кидай де хочеш, евакуаторів у космосі немає»?

Гліб навіть не моргнув. Він зараз був у своєму «режимі бога» — зосереджений, холодний, з очима, в яких бігали рядки коду замість емоцій. Коли він так працював, він ставав трохи лякаючим. Ти розумів: якщо він зараз помилиться хоча б на міліметр, це не буде «ой, файл не зберігся». Це буде «ой, ми стали частиною космічного пилу».

— Є посадкові зони, — відповів він, не відриваючись від моніторів. — Ми зайдемо через технічний сектор. Там менше контролю і більше шансів не отримати теплий прийом від місцевої охорони.

— Звучить дуже заспокійливо, — пробурмотіла я. — Особливо частина про «менше контролю». Обожнюю заходити через чорний хід у місця, де людей використовують як павербанки.

Капсула м’яко повернулася, і перед нами відкрився вхід. Спочатку я його навіть не помітила — частина поверхні астероїда просто здалася мені занадто рівною. А потім там проступив контур. Тонкий, ледь помітний, як шрам на шкірі.

— Вони що, маскують його? — тихо запитала я, відчуваючи, як по спині пробіг черговий холодок.

— Так. Зовнішній шар адаптується під фон. Стелс-технології на максималках.

— Щоб ніхто випадково не знайшов?

— Щоб ніхто не знайшов взагалі. Навіть якщо шукатимуть навмисно.

Я кивнула, хоча він цього не бачив. Це вже не виглядало як «експеримент молодих геніїв», які вирішили погратися в науку. Це виглядало як щось, що дуже старанно приховують від усього людства. І я, Патриція, щойно в це «щось» в’їхала на повному ходу.

Капсула почала зниження, і цього разу я відчула зміни не тілом, а якимось шостим чуттям. Простір навколо став щільнішим, важчим. Наче ми входили в інший шар реальності, де навіть закони фізики мали пройти фейс-контроль.

— Тут є гравітація? — я автоматично вчепилася в підлокітник, відчуваючи, як мої нутрощі роблять легкий кульбіт.

— Штучна, — відповів Гліб. — Не повна, десь 0.4 від земної. Достатньо, щоб ти не літала по стелі, але не сподівайся на звичну стійкість.

— Дякую, це критично важливо для мого тендітного психологічного комфорту.

Капсула зайшла в отвір, і світло різко змінилося. Сліпуча сонячна різкість залишилася зовні, а тут усе стало приглушеним, стерильним, трохи синюватим. Повітря здавалося настільки відфільтрованим, що в нього, мабуть, навіть бактерії боялися залітати без перепустки.

Я мимоволі затримала подих.

— Це нормально, що я зараз почуваюся як бактерія, яку помістили в пробірку для дослідів? — тихо спитала я.

— Абсолютно, — відповів Гліб, нарешті відриваючись від панелі. — Тільки ти значно складніша за бактерію. І значно непередбачуваніша.

— Сподіваюся, Галя з Лео це врахували у своєму бізнес-плані.

Капсула плавно ковзнула вперед і зупинилася. Жодного поштовху, жодного сигналу «ви прибули, виходьте з речами». Просто тиша. Така глибока, що я почула власне дихання. Я не поспішала відстібатися. Бо як тільки ти робиш перший крок за межі цього металевого яйця — все стає остаточно, безповоротно реальним.

— Ми вже…? — почала я, дивлячись на закритий люк.

— Так. Ми всередині Galileo-7. Ласкаво просимо в пекло з гарним освітленням.

Гліб піднявся першим. Його рухи були легкими, майже котячими в цій низькій гравітації. Він повернувся і подав мені руку. Жест був простий, майже автоматичний, але я на секунду зависла, дивлячись на його долоню. Це було щось більше, ніж просто допомога. Це був міст між моїм минулим і цим божевільним майбутнім.

— Не дивись так, — пробурмотів він, і я помітила, як кутик його губ ледь сіпнувся. — Я не планую залишати тебе тут лежати. Ти мені ще потрібна живою і бажано притомною.

— Шкода, — я нарешті вклала свою руку в його, відчуваючи тепло його шкіри. — Це було б дуже символічно: «Патя, яка не змогла встати».

Його пальці стиснули мої трохи сильніше, ніж того вимагала ситуація. Я це відчула. Не прокоментувала (диво!), але запам’ятала.

Коли я встала, перше, що мене вдарило — це відчуття ваги. Невеликої, але достатньої, щоб тіло одразу зрозуміло: тут інші правила гри. Кроки були легшими, ніж на Землі, наче я раптом скинула кілограмів десять (хоча зайвої ваги у мене не спостерігалося), і навчилася літати, але при цьому мене все одно тягнуло до підлоги.