Розділ 7. Темна сторона.

Темна сторона виглядала інакше. Це не була просто «ніч». Це було відчуття чогось забороненого. Наче хтось спеціально сховав усе найцікавіше (і найстрашніше) від сонячних променів.

— Там живуть? — я припала до ілюмінатора.

— Так.

Тепер я бачила. Куполи — напівпрозорі нариви на тілі астероїда, вбудовані прямо в породу. Мережа тунелів, що світилися холодним, мертвим світлом. І рух. Ледь помітний, але він був. Там, унизу, кипіло життя, про яке на Землі навіть не здогадувалися.

— Скільки там людей?

— Більше, ніж ти думаєш.

— Глібе, це дуже погана відповідь. Давай у цифрах. Я люблю цифри, вони не брешуть.

— Достатньо, щоб система працювала.

Я повільно повернула голову до нього. Мій сарказм на мить застряг десь у районі шлунка.

— Яка саме система?

Пауза затягнулася. Гліб дивився вперед, ніби намагався виграти у всесвіту ще кілька секунд тиші, перш ніж вивалити на мене чергову порцію шок-контенту.

— Ти все одно скоро дізнаєшся, — сказав він нарешті.

— О, моя улюблена фраза! Зазвичай після неї в кіно починається кривава баня або з’являється головний злодій з монологом на пів години.

Я знову подивилася на астероїд.

— Дівчата там?

— Так.

— Вони знають, де вони? Ну, крім того, що навколо вакуум і каміння?

— Частково. Їм пояснили рівно стільки, скільки потрібно, щоб вони не панікували.

— І не намагалися вийти у вікно без скафандра, — тихо додала я.

Він знову промовчав. І це мовчання було гучнішим за будь-який крик. Я провела пальцями по холодному підлокітнику крісла. Метал трохи приводив до тями.

— Галя і Лео, — згадала я імена тих, хто стояв біля витоків цього божевілля. — Вони це все запустили?

— Вони почали.

— А ти продовжив.

— Я розробляв систему стабілізації, — сухо, майже механічно відповів він. — І енергетичні алгоритми.

— Тобто ти — той самий геній, який зробив так, щоб ця штука не розвалилася в перші п’ять хвилин.

Я кивнула. Без істерик. Я просто зафіксувала цей факт у своїй голові в папці «Важливо. Розглянути пізніше».

— А коли ти зрозумів, що це не просто «наукова колонія»?

Він важко видихнув.

— Коли побачив, яким чином вони почали вирішувати проблему дефіциту енергії.

Я повільно повернулася до нього. У мене всередині все стислося в маленький холодний вузол.

— І як саме вони її вирішують? Сонячних панелей же «не вистачає», так?

Гліб подивився на мене. Прямо. Без своїх звичних інтелектуальних маневрів. Його світло-блакитні очі зараз здавалися майже прозорими.

— За рахунок людей.

Я на секунду заплющила очі. Не тому, що не зрозуміла. Навпаки. Мій мозок, вихований на науковій фантастиці та антиутопіях, миттєво намалював картинку.

— Ти серйозно? — прошепотіла я.

— Так.

— Вони що… вони використовують людей як батарейки? Ми що, в «Матриці», тільки без крутих шкіряних плащів і Кіану Рівза?

— Не зовсім батарейки. Це складніше. Біоенергетичний резонанс, зняття потенціалу з нервової системи… Щось схоже на егрегор…

— О, звісно! — я сплеснула руками. — Це ж значно заспокоює! «Ми не просто спалюємо вас, ми знімаємо потенціал з вашої нервової системи». Прямо спа-процедура, не інакше!

Гліб стиснув щелепу так, що жовна заходили під шкірою.

— Це жахливо, Патю. Я знаю.

— І ти хочеш це зупинити.

— Так.

— Сам?

— Ні. Самостійно не зміг, як бачиш.

Я перевела на нього погляд.

— О… тобто я все ж таки була частиною твого геніального плану? Ти знав, що я влізу?

— Ти в нього вже влізла, — сухо відповів він, але я помітила, як пом’якшав його погляд. — Я не планував тебе втягувати. Але тепер ти — єдина людина, якій я можу довіряти тут.

Я не втрималася і ледь усміхнулася. Ну от, Патриціє, вітаю. Ти офіційно стала напарницею космічного повстанця. Мама б тобою пишалася. Або одразу викликала б екзорциста.

— Це звучить принаймні чесно, — сказала я.

Капсула почала знижуватися. Я відчула це не тілом — гравітація тут була штучною і дуже дивною — а швидше по тому, як конструкції астероїда почали рости, закриваючи собою зірки. Ми наближалися до одного з куполів.

— Отже, резюмуємо наш геніальний стратегічний задум, — я поправила окуляри, які тепер здавалися мені частиною мого обличчя. — Спочатку ми маємо просочитися всередину без зайвих питань і фанфар. Правильно?

— Так, — коротко кивнув Гліб. Він уже перевіряв якісь показники на панелі, і його довгі пальці літали над сенсорами з такою швидкістю, ніби він грав складну симфонію.

— А потім? Коли ми вже будемо всередині цього космічного мурашника?

— Подивимося, що змінилося з мого останнього візиту. Оцінимо обстановку.

— І імпровізуватимемо, — підсумувала я, схрестивши руки на грудях.

Він знову кивнув. Цього разу ще коротше.

Я глибоко видихнула, відчуваючи, як у легенях лоскоче стерильне повітря лабораторії.

— Чудово. Просто ідеально. Обожнюю імпровізацію в місцях, де людей, за твоїми словами, використовують як батарейки або джерело енергії. Це ж так надихає! Прямо хочеться дістати блокнот і записувати ідеї для стартапу.

Гліб відірвався від монітора і подивився на мене краєм ока. Його погляд затримався на моєму обличчі трохи довше, ніж того вимагала робоча обстановка.

— Ти все ще можеш передумати, Патю. Я серйозно. Одне твоє слово і ми ще можемо вернутися назад — пального вистачить…

— Ні.

— Патю… — у його голосі почулося щось схоже на благання, змішане з розпачем.

— Ні, сідаємо на цей астероїд — повторила я вже спокійніше, майже лагідно. — Я вже тут. Я вже вдягнула цей шпигунський девайс і навіть отримала від тебе «передполітний бонус». І якщо там дійсно все так погано, як ти кажеш, то хтось має з цим щось зробити. А хто, як не ми? Ти — геній з поганим характером, я — відмінниця з шилом у відомому місці. Ідеальне комбо.