Розділ 6. Galileo, або Тріумф Галі та Лео

Я очікувала, що буде гірше. Серйозно.

У моїй уяві, сформованій голлівудськими блокбастерами, політ у космос мав виглядати як суміш відбійного молотка та несправної пральної машини: дуже шумно, дуже тряско і максимально незручно. Я вже приготувалася до того неприємного відчуття, коли тебе вдавлює в крісло так, що твої внутрішні органи починають знайомитися один з одним, а перед очима пролітають усі життєві помилки, починаючи з того разу, коли я неввічливо відповіла викладачу дискретної математики.

Але нічого цього не сталося. Жодного «Поїхали!», жодного реву двигунів.

— І це все? — підозріло спитала я, влаштовуючись у капсулі. Я озиралася навколо, очікуючи, що зараз із якогось технічного люка вискочить режисер і закричить: «Стоп! Зніміть це ще раз, додайте драми, де піт на обличчі?!».

Гліб навіть не повернув голови, його довгі пальці впевнено танцювали по сенсорній панелі.

— А ти чекала феєрверків і оркестру на пероні?

— Ну, хоча б мінімальний набір спецефектів. Я ж у космос лечу, Глібе, а не на маршрутці в сусідній район. Де пафос? Де зворотний відлік?

— Це і є політ, Патю. Звикай до того, що реальність рідко дбає про твої очікування.

Я хотіла фиркнути щось у відповідь про його «занудство 80-го рівня», але не встигла. Бо в наступну секунду світ зламався.

Він не зник різко, не вибухнув спалахом. Він ніби… склався. Наче хтось невидимий акуратно перегорнув сторінку книги, і я на мить опинилася в самому згині — там, де немає нічого: ні звуку, ні кольору, ні відчуття власного тіла. Це тривало якусь мізерну частку секунди, але моєму мозку цього вистачило, щоб чесно і розважливо подумати: «О, ну все. Вітаю, Патриціє, ти офіційно догралася до стану молекулярного супу».

— Патю, дивись на мене. Дихай.

Я різко вдихнула, ніби щойно виринула з крижаної води на поверхню, і мертвою хваткою вчепилася поглядом у Гліба. Його обличчя було зовсім поруч, спокійне і зосереджене.

— Що це було? — мій голос зрадницьки хрипів, але я відчайдушно намагалася не звучати як налякане кошеня.

— Перехід, — відповів він так буденно, ніби щойно перемкнув канал на телевізорі. — Просторове згортання.

— Це нормально, що я на секунду перестала існувати як біологічний вид? — уточнила я, відчуваючи, як пальці поступово розтискають підлокітник.

— Ти не перестала. Просто твій вестибулярний апарат ще не оновив прошивку під такі маневри.

Він уважно подивився мені в очі, і ця його крижана впевненість подіяла краще за будь-яке заспокійливе. Я прислухалася до себе: серце калатало, як скажене, але ритмічно. Руки на місці, ноги теж, навіть манікюр не постраждав.

— Жива, — видихнула я. — Ще трохи — і навіть буду готова жартувати.

— Це хороший результат для першого разу.

Я провела руками по обличчю і лише тепер дозволила собі подивитися в ілюмінатор. І от тоді… мій внутрішній саркастичний коментатор заткнувся. Назавжди. Або принаймні на найближчі п’ять хвилин.

Перед нами відкрився космос. Не той, що на відфотошоплених картинках NASA чи на заставках смартфонів. Це було щось глибше, темніше і набагато чесніше. Чорний простір не виглядав порожнім — він виглядав повним. Повним чимось величним, що не потребує твоєї присутності, не звертає на тебе уваги і точно не збирається підлаштовуватися під твої уявлення про затишок. Зорі не мерехтіли — вони просто були. Холодні, далекі, нещадні у своїй реальності.

— Ого… — тихо сказала я. Вперше за весь цей час у моєму голосі не було ні краплі іронії. Тільки чисте, дитяче заціпеніння.

— Вітаю, — сказав Гліб, і я відчула, як він ледь торкнувся мого плеча. — Ти в космосі.

Я повільно повернула голову до нього.

— Ти зараз це сказав таким тоном, ніби я щойно отримала грамоту за участь у конкурсі читців.

— У певному сенсі — так і є. Ти пройшла відбір.

— Я на нього не записувалася!

— Але ти погодилася.

Я зітхнула, знову повертаючись до споглядання нескінченності.

— Так, але я не уточнювала масштаби катастрофи. Де він? — запитала я, шукаючи очима хоч якийсь орієнтир. — Наш астероїд.

— Зараз побачиш.

Я придивлялася. Назва GALILEO  звучить гордо, правда? Одразу уявляєш великого вченого, телескопи, інквізицію… Але я знала правду. Гліб якось проговорився, що назву вигадали засновники проекту — Галя і Лео. Пара геніальних айтішників-відчайдухів, які, мабуть, вирішили, що назвати космічну базу на свою честь — це вершина маркетингу. Тріумф Галі та Лео посеред поясу астероїдів. Сарказм долі в чистому вигляді.

Капсула ледь змінила курс. Це було настільки плавно, ніби ми ковзали по маслу, а не летіли крізь вакуум на шаленій швидкості. Космос — штука підступна: тут немає горизонту, немає стовпів уздовж дороги, немає відчуття руху. Ти просто висиш у нескінченному «ніде», і тільки твій мозок влаштовує істерику, бо його вестибулярний апарат здав мандат і пішов на пенсію.

Спочатку я не бачила нічого, крім чорноти. А потім з’явилася пляма. Вона була темнішою за сам космос — наче хтось вирізав шматок реальності й забув зафарбувати.

— Це він? — я прижмурилася, намагаючись сфокусувати свої блакитні очі на цій дірці в просторі.

— Так. GALILEO-7.

Я чекала чогось ефектного. Ну, знаєте, як у фільмах: блискуча станція з неоновими вогнями, чіткі лінії, пафосна музика на фоні. Але чим ближче ми підлітали, тим більше цей «Галілео» нагадував не науковий прорив, а курсову роботу студента-трієчника, яку він доробляв у ніч перед здачею. Це був справжній Франкенштейн від космонавтики: щось приварено, щось прикручено, щось тримається на чесному слові й, підозрюю, на синій ізоляційній стрічці.

Світла сторона, щоправда, вражала. Вона не просто відбивала сонце — вона його буквально жерла. Величезні сонячні панелі тягнулися на кілометри, переплітаючись у складні структури. В якийсь момент мені здалося, що я дивлюся не на техніку, а на якийсь дивний металевий гриб, що розрісся на камені.