Розділ 4. Космічний «Starter Pack» та невчасні пропозиції

Якщо лаконічно: я не мала летіти в космос.

Якщо трохи довше: я не мала летіти в космос, але кого я питала?

А якщо зовсім чесно, дивлячись правді в очі (і в ці блакитні льодяні очі Гліба): я сама напросилася. З розгону. І тепер стою посеред… цього.

— Це що, підготовка до польоту чи кастинг у бюджетний фантастичний фільм? — пробурмотіла я, повільно обертаючись навколо своєї осі.

Приміщення виглядало так, ніби NASA раптом збанкрутувало, вирішило зекономити на всьому, крім мізків, і передало підряд студентам-айтішникам. Які, до всього, виявилися невизнаними геніями з легким розладом особистості. Скрізь — монітори, кабелі, що звисали зі стелі, наче макарони в італійському ресторані, панелі, що дзижчали на межі ультразвуку. Все блимало так інтенсивно, ніби намагалося передати мені азбукою Морзе: «Тікай, Патю, поки не пізно!».

— Не хвилюйся, чорних дір ми тут не тримаємо. Поки що, — кинув Гліб, навіть не дивлячись у мій бік. Він стояв біля довгого металевого столу, і його висока худорлява постать у напівтемряві здавалася ще більш нереальною.

Я звузила очі, намагаючись розгледіти його профіль.

— Ти щойно прочитав мої думки? — підозріло запитала я.

— Ні. Просто вони в тебе дуже голосні. Я майже чую, як твій здоровий глузд б’ється головою об стінку черепа.

— Чудово. Тепер я ще й з аудіосупроводом. Сервіс — десять із десяти.

Він усміхнувся. Ледь-ледь, лише кутиками цих своїх чітко окреслених, ніби викарбуваних губ. І знаєте… мене це насторожило. Бо коли Гліб усміхається — це або дуже добре (що навряд чи), або дуже погано (що значно імовірніше). А враховуючи, що я збираюся катапультуватися на астероїд, варіант тут очевидний.

— Підійди, — сказав він, киваючи на стіл.

Я підійшла. І завмерла. На столі лежав набір. Не просто сувеніри на згадку про те, як я збожеволіла, а повноцінний «Виживи, якщо зможеш» Starter Pack.

— Ти це серйозно? — я обережно підняла витончений металевий браслет. — Він виглядає як прикраса від Pandora, яка раптом вирішила стати шпигунським гаджетом.

— Майже, — кивнув Гліб, підходячи ближче. Від нього пахло кавою та чимось металевим. — Надягай.

Я скептично підняла брову, дивлячись на нього знизу вгору.

— Якщо воно зараз вибухне або вприсне мені отруту, я тебе бабусиними прокляттями заговорю. І буду приходити до тебе привидом щоночі, поки ти не видалиш усі свої репозиторії.

— Воно не вибухне, — спокійно відповів він.

— Це звучало не як впевненість, а як припущення.

— Це звучало як факт. Надягай, Патю.

Я зітхнула і застебнула браслет. Метал холодно обійняв зап’ястя, на секунду ніби «задумався», зчитуючи мій пульс, і ледь відчутно завібрував.

— Він синхронізується, — пояснив Гліб, спостерігаючи за реакцією пристрою.

— З чим? З моїм екзистенційним жахом?

— З твоїми життєвими показниками. Температура, тиск, рівень стресу.

— Тобто він зараз у глибокому шоці, — констатувала я.

— Як і я, — тихо додав він, і в його голосі на мить проскочило щось людське, не зашифроване в коді.

Мій погляд впав на нього. На секунду… всього на одну коротку секунду це перестало бути жартом чи пригодою. Це стало реальністю, від якої перехоплює подих. Але я швидко відігнала це відчуття.

— Що далі? — запитала я, щоб не дати собі розклеїтись.

— Перстень, — він подав мені тонку каблучку з темного металу.

Я примружилась, розглядаючи її.

— Глібе, якщо це пропозиція руки і серця — у тебе дуже дивний таймінг. І локація так собі.

Він завис. Прямо реально завис, як Windows 95 на старому залізі. Його щоки ледь помітно сіпнулися.

— Це трекер, Патю. Просто трекер.

— Ну звісно. А я вже придумала, як буду пояснювати мамі, чому мій наречений відправляє мене в космос замість ресторану.

Я надягнула перстень на палець.

— І що він робить? Крім того, що псує мій манікюр?

— Я зможу тебе знайти. Де б ти не була.

— О, як романтично, — хмикнула я, хоча серце чомусь пропустило удар. — «Я знайду тебе навіть на астероїді». Прямо цитата для пацанського пабліка.

Він знову усміхнувся. Цього разу трохи довше.

— Приблизно так.

Я відвернулася, бо щось у грудях зробило дивний кульбіт, і я була абсолютно не готова це аналізувати. Тільки не зараз.

— А це що? — я взяла масивні окуляри, схожі на гірськолижні, але з купою датчиків.

— Камери, мікрофони, зв’язок, запис у реальному часі.

— Тобто якщо я там епічно впаду або помру, ти ще й матимеш відео в 4К для нащадків?

— Ти не помреш, — відрізав він. Голос став жорстким, як сталь.

— Це ти зараз так вирішив?

— Це я зараз зроблю все, щоб цього не сталося.