Розділ 3. Космічний лоукост та інші неприємності.

Капсула виглядала зовсім не так, як у фантастичних фільмах — не пафосна, не обвішана неоновими стрічками. Вона виглядала до біса реальною, від чого ставало лячно. Важкий метал, сплетіння дротів, що нагадували вени, і датчики, які блимали в темряві так, ніби вони дихали.

— Це що? — прошепотіла я. Хоча десь під шкірою вже ворушилося неприємне передчуття. Мозок відчайдушно намагався пожартувати про солярій майбутнього, але жарт застряг у горлі.

Гліб мовчав кілька секунд, дивлячись на капсулу з таким виглядом, ніби це був його особистий монстр під ліжком. Потім він повернувся до мене. Прямо. Без своїх звичних інтелектуальних маневрів.

— Це не VR, Патю.

Пауза затягнулася. Я чула, як гуде вентиляція.

— Це транспорт.

Я кліпнула. Раз. Ще раз. Мій внутрішній голос зібрав валізи і мовчки вийшов із чату, залишивши мене розгрібати це самотужки.

— Куди? — обережно уточнила я, сподіваючись почути щось на кшталт «у секретну лабораторію в підвалі».

І отут він мене добив.

— За межі Землі.

Тиша стала такою абсолютною, що я, здається, почула, як десь у сусідній галактиці вибухнула зірка. Або це просто вибухнула моя уява. За межі Землі? Я? Дівчина, яка вчора переживала через незараховану лабораторну?

Всесвіт точно мав на мене великі плани. І, судячи з обличчя Гліба, мені вони навряд чи сподобаються.

— Ти це серйозно? — прошепотіла я, відчуваючи, як слова застрягають у горлі, наче суха вівсянка.

— Так.

Я повільно, дуже драматично (як мені здавалося) махнула рукою в бік капсули. Вона виглядала як щось середнє між величезним металевим яйцем і дуже дорогим холодильником, який вирішив стати супер героєм.

— Тобто… — я набрала в легені повітря, — це що, космічний… автобус? Маршрутка «Земля — Невідомі Далі»? Де водій, де термінал для оплати карткою?

Гліб ледь помітно всміхнувся. Оця його посмішка — знаєте, така «я знаю таємниці всесвіту, а ти просто мила дурненька» — завжди виводила мене з рівноваги.

— Якщо дуже спростити — так. Це транспортний модуль.

— Офігенно, — видихнула я, відчуваючи, як десь у глибині моєї свідомості здоровий глузд збирає валізи й тихо виходить через чорний хід. — Просто прекрасно. У мене є два питання. Одне риторичне, інше — по суті.

— Слухаю, Патю.

— Перше: ти остаточно з’їхав з глузду чи це в тебе такий складний спосіб уникнути перездачі сесії?

— Очікувано, — кивнув він, навіть не моргнувши.

— Друге: куди поділися дівчата? Ті самі, з якими я ще вчора обговорювала колір манікюру, а сьогодні вони зникли з радарів реальності?

І от тут його посмішка зів’яла. Вона не просто зникла, вона ніби випарувалася, залишивши на обличчі Гліба вираз людини, яка щойно побачила синій екран смерті на головному сервері життя.

— Вони там, — тихо сказав він.

— Де — «там»? У паралельному вимірі? У віртуальній симуляції? В іншому корпусі коледжу?

— На астероїді.

Ну звісно.

А де ж іще.

Не в сусідньому ж місті, справді. Не на дачі під Києвом. На астероїді. Боже, Патю, ну чому ти очікувала чогось простішого? Наприклад, що їх викрала італійська мафія? Це було б хоча б логічно. А тут — астероїд. Космічна брила посеред нічого.

Я провела рукою по обличчю, намагаючись не дати очам вилізти на лоб.

— Так, давай синхронізуємо наші бази даних, — почала я повільно, дуже повільно, щоб не зірватися на той самий ультразвук, від якого в радіусі кілометра дохнуть мухи. — Я правильно розумію, що ти зараз мені кажеш наступне:

1. У вас тут, під носом у нічого не підозрюючого деканату, працює космічна лабораторія.

2. Ви таємно відправляєте людей у космос, ніби це посилки «Новою поштою».

3. І вісім дівчат просто… полетіли? Отак взяли й катапультувалися в нескінченність?

— Не просто, — тихо перебив він.

— О, вибач! — я випрямилася, відчуваючи, як у мені прокидається внутрішня фурія. — Звісно! Це ж звучить значно краще. «Складно полетіли». «Концептуально зникли». Це ж міняє справу!

Я підійшла ближче до капсули. Метал був холодним. Настільки холодним, що здавалося, він висмоктує тепло прямо з моїх пальців. Це не було схоже на декорацію з фільму. Це було справжнім. Страшно справжнім.

— І ти теж туди збираєшся? — спитала я вже тихіше.

— Я вже мав там бути, — відповів він.

І щось у його голосі — якась приреченість, змішана з фанатизмом — мені зовсім не сподобалося. Це був голос людини, яка вже спалила всі мости і тепер просто чекає, поки догорить останній вогник.

Я повернулася до нього. Подивилася прямо в очі. В моїй голові в цей момент відбувався короткий, але інтенсивний консиліум. Мозок наказував: «Тікай, дурна! Тікай, поки двері відчинені!». Серце стогнало: «А як же дівчата?». А моя вроджена здатність знаходити пригоди на п’яту точку просто натиснула кнопку «Enter».

І я промовила те, що визначило мою долю на найближчі… ну, не знаю, скільки там виживають у космосі без підготовки.

— Я лечу з тобою.

Гліб різко підняв голову. Його очі розширилися.

— Ні.

— Так.

— Ні, Патю.

— Так, Глібе.

— Це тобі не квест-кімната! Це не гра!

— Чудово. Бо я терпіти не можу квести з банальним сюжетом і дешевими декораціями. А тут, я бачу, бюджет солідний.

— Там небезпечно. Ти навіть не уявляєш, наскільки.

— Тут теж небезпечно, — я обвела рукою приміщення. — Якщо я залишуся і буду знати все це, мене або приберуть як свідка, або я просто збожеволію від цікавості. Що гірше?

— Ти не розумієш…

— Так поясниш у процесі. У нас же буде час? Чи цей «автобус» летить швидше за твої виправдання?

Він дивився на мене довго. Дуже довго. Я буквально бачила, як у нього в голові крутяться шестерні. Він рахував варіанти. Прораховував ризики. Аналізував мою впертість (а вона в мене 100-го рівня, прокачана роками суперечок з викладачами).

А потім… він видихнув. Це був звук капітуляції.