Розділ 2. Гліб і його "небезпечні" стартапи

Отже, Гліб.

Якщо чесно, якби я знала тоді, чим усе це закінчиться… хоча кого я обманюю? Я б усе одно влізла. Просто, можливо, зробила б це більш драматично, з ефектним розворотом і в кращому взутті.

Ми познайомилися не так давно, але він уже встиг посісти в моєму житті місце… скажімо так, підозріло значуще. Знаєте цей класичний типаж? Трохи дивний, трохи геніальний, із серії «я не дуже розумію, як працюють люди, зате можу пояснити будову чорної діри на пальцях».

Він високий, худорлявий — з тих хлопців, на яких будь-яка футболка висить так, ніби це дизайнерський оверсайз, а не просто річ, яку він витягнув із купи чистої білизни. У нього темно-русе волосся, яке вічно стирчить у різні боки, і обличчя, яке могло б належати якомусь античному герою, якби той провів забагато часу за кодуванням. Особливо ці його губи — чіткі, ніби викарбувані з мармуру. Коли він мовчить (а робить він це часто), вони здаються суворими, але варто йому ледь помітно всміхнутися — і ти вже забуваєш, що хотіла йому врізати за чергову порцію зарозумілості.

Але головне — очі. Світло-блакитні, наче лід у морозилці, який щойно дістали. Вони зазвичай дивляться не на тебе, а ніби крізь — туди, де в його голові вже прораховано п’ять варіантів розвитку подій, і в трьох із них ми вже програли. Я таких людей називаю «небезпечними». Бо якщо ти чогось не розумієш — значить, ти вже в грі. Просто тобі забули видати правила.

— Ти сьогодні дивно мовчазна, — кинув він тоді, навіть не відриваючи погляду від монітора.

Від цієї репліки, я склала руки на грудях і подивилася на нього так, ніби він щойно образив мене на рівні ДНК. Мої власні блакитні очі (мама каже, вони в мене кольору літнього неба, але зараз там явно збиралася гроза) звузилися до щілин. Я поправила пасмо свого світло-русого волосся, яке вічно лізло в обличчя, і зробила глибокий вдих.

— У нас, на секундочку, зникло вісім дівчат, — сказала я повільно, з паузами, щоб навіть його надзвуковий мозок встиг це обробити. — Вісім, Глібе. Це не «ой, одна не прийшла на пару». Це вже статистика. Це тривожний набат, який б’є прямо мені в голову!

Він зітхнув. І ось тут… ось тут я відчула, як по спині пробіг холодок. Бо це був не той випадок. Не «ти знову перебільшуєш, Патю» і не «мені байдуже». Це було зітхання людини, яка знає набагато більше, ніж каже.

— І що ти пропонуєш? — спитав він. Спокійно. Надто спокійно для людини, чиїх одногрупниць ковтає невідомість.

— Хоча б хвилюватися! — вибухнула я, розмахуючи руками. — А не сидіти тут з таким виглядом, ніби максимум, що сталося — це впав сервер у сусідньому корпусі!

— Сервери теж іноді важливі, — пробурмотів він під ніс.

Терпіння. Патю. Я повільно моргнула. Раз. Два. Три. Мій внутрішній голос уже почав підбирати найбільш витончені образи.

— Я тебе зараз уб’ю, — дуже культурно повідомила я. — Тихо, без свідків, і жоден твій алгоритм тебе не врятує.

Він нарешті підняв на мене очі. І в цей момент я зрозуміла: приїхали. Кінцева зупинка, виходьте, будь ласка. У його погляді не було страху чи здивування. Там було рішення. Готове, відполіроване і, здається, прийняте ще до того, як я взагалі відкрила рот.

— Патю, — тихо сказав він, закриваючи ноутбук. — Тобі краще не лізти в це.

О, серйозно? «Краще не лізти»? Це ж буквально універсальний код, який вмикає в мені режим «я вже там обома ногами».

— Чудово, — кивнула я, відчуваючи, як азарт перемагає здоровий глузд. — Значить, я точно полізу.

Він нервово провів рукою по волоссю, ще більше його розкуйовдивши. Це був добрий знак. Гліб нервує — значить, у світі відбувається щось настільки неправильне, що навіть його логіка починає давати збої.

— Ти не розумієш, — повторив він.

— Так поясни! — відрізала я.

Між нами повисло мовчання. Таке густе, що його можна було б різати ножем і подавати на десерт. Він ніби зважував: впустити мене у свій світ чи спробувати виштовхнути, поки не пізно.

— Це якось пов’язано з тими дівчатами? — спитала я вже тихіше.

Він не відповів. Але й не заперечив.

— Глібе…

— Патю, це не те, у що тобі потрібно вплутуватися. Повір мені.

— Прекрасно. Тепер я хочу цього ще більше.

Він заплющив очі на секунду, ніби прощаючись зі спокійним життям. А потім коротко кивнув:

— Ходімо.

Ми пішли в їхній «офіс». Раніше я наївно вважала, що це просто база для їхнього маленького стартапу. Ну, знаєте: VR-окуляри, віртуальні подорожі, кодинг на коліні, мрії про мільярди і кава з паперових стаканчиків. Все виглядало мило, трохи хаотично і дуже по-студентськи.

Тепер же все це здалося мені дешевою декорацією, яку поставили лише для того, щоб відволікати увагу. Гліб провів мене повз робочі столи до «закритих дверей», куди раніше вхід був суворо заборонений під приводом «там серверна, ти все зламаєш своїм біополем».

— Ти жартуєш, — пробурмотіла я, коли ми опинилися всередині.

— Ні, — коротко кинув він.

Світло тут було приглушене, а стіни… вони не були просто білими. Вони були стерильними, з якимось матовим відблиском, що нагадував обшивку дорогого медичного обладнання. А в центрі кімнати стояло воно.

Капсула.