Розділ 1. Звукова терапія та космічні підписки

Аналізувати власні вчинки — це чудове хобі. Корисне, інтелектуальне, навіть дещо шляхетне. Потрібно взяти собі на озброєння і зайнятися цим в найближчий момент. До прикладу, коли виживу. Точніше, якщо виживу. Якщо взагалі колись настане той благословенний момент, коли я зможу сісти у м’яке крісло, взяти горнятко какао і спокійно подумати: «Патриціє, люба, а де саме твій навігатор життя збився з курсу і завів тебе в цю… кхм… ситуацію?»

Але зараз на саморефлексію не було часу. Зараз я верещала.

І робила це настільки віртуозно, що якби десь за бортом пролітали інопланетяни, у них було б лише два варіанти: або накивати п’ятами в іншу галактику, або негайно мобілізувати мене до своєї армії як секретну звукову зброю масового ураження. Мій крик міг би плавити обшивку крейсерів, але поки що він лише дратував оточуючих.

— Та замовкни ти вже! — гаркнув хтось десь позаду, перекриваючи мій ультразвук.

Ага, розбіглася. Вже замовкла, шнурки тільки попрасую. Краще вже виглядати істеричкою з активованими голосовими зв’язками, ніж лежати десь у відкритому космосі — зате тихою, вихованою і дуже мертвою.

Господи, ну за що мені це? Чому всі нормальні люди живуть свої нудні, передбачувані життя? Пари, конспекти, черга до кавового автомата, обговорення того, який викладач сьогодні найбільш токсичний… Це ж був мій план! Я мала бути частиною цього соціуму! А натомість я знову — підкреслюю, знову — вляпалася. Причому не просто зачепилася краєм одягу, а влетіла з розгону, з ентузіазмом і, здається, з бонусною підпискою на пригоди, які я не замовляла і від яких неможливо відписатися навіть через техпідтримку Всесвіту.

Від попередньої халепи не минуло й пів дня. Пів дня, Карле! Може, на мені реально висить якесь прокляття? Чи я просто статистична похибка, на якій природа тестує всі можливі варіанти невезіння?

Гаразд. Дихай, Патриціє. Вдих — це кисень, видих — це вуглекислий газ і залишки моєї адекватності. Не панікуй. Панікувати будемо пізніше, за розкладом, коли стане зовсім ясно, що це фінал. А поки що… давайте знайомитись, чи що? Раз уже ви стали свідками мого тріумфального провалу.

Мене звати Патя.

Так, я чую цей смішок. Можете не стримуватися, я звикла. Повна версія мого імені звучить гордо і майже по-королівськи — Патриція. Але в реальному житті я — Патя. І чесно, я досі не визначилася, що з цього гірше. Але попереджаю одразу: якщо хтось ризикне назвати мене «Паті-Паті», я знайду спосіб влаштувати локальний апокаліпсис навіть за допомогою скріпки та шматка ізоляційної стрічки.

Мені вісімнадцять. Я — студентка третього курсу коледжу інформаційних технологій. І я не просто «дівчинка з ноутбуком». Мене охрестили тією самою занудою, яка:

1. Здає всі лабораторні вчасно (так, ми існуємо).

2. Не списує… ну, майже. Хіба що в екстрених випадках, коли зірки не так стали.

3. І, головне, я реально розумію, як працює код програми, а не просто тисну на кнопки, сподіваючись на магію.

Відмінниця, гордість мами, колишня надія школи. І мій власний, персональний головний біль. За характером я — суміш дедлайну о третій ночі та порохової бочки. Якщо треба — і у вогонь, і у воду, і в базу даних без пароля. Я пряма, як кут у 90 градусів, запальна і абсолютно, катастрофічно нездатна пройти повз проблеми. Якби проблеми були людьми, вони б уже давно додали мене в «обрані» і віталися за руку.

А тепер — вишенька на цьому дуже дивному торті. Світ, у який я потрапила.

Ні, це не паралельна реальність з ельфами, магічними паличками та прекрасними принцами на єдинорогах. Я б навіть змирилася з магією, чесно. Але все набагато… масштабніше. І водночас гірше.

Це космос. Справжній. Без інстаграмних фільтрів, без голлівудських спецефектів і без кнопки «Вийти в головне меню». Тут холодно, порожньо і дуже багато способів припинити своє існування за лічені секунди.

Я не мала тут бути. Моє місце — в бібліотеці або в крайньому разі в черзі за шаурмою біля метро. Але у Всесвіту, як виявилося, дуже специфічне почуття гумору. Він не питає: «Патриціє, сонечко, ти впевнена, що хочеш змінити затишний диван на міжзоряний хаос?» Він просто дає тобі під зад і каже: «Тримай пригоду. І не скигли, ти ж сама прагнула чогось цікавого».

Хоча, якщо бути чесною… Всесвіт лише допоміг. А почалося все з цілком конкретної людини.

З Гліба.

Ну звісно. А з кого ж іще? Якщо в моєму житті стається щось епічно неправильне, десь поруч обов’язково має бути Гліб. Це вже закон фізики.