Епілог

    Над невеликою площею Ринок в бік органного залу пролетіла стайка голубів. Вона покружляла над зачиненим кінотеатром «Кобзар» в якому зараз був відкритий якийсь бар і сіла біля невеликого фонтану позаду пам’ятника Шевченку. Затишок цього маленького містечка огорнув мене неначе ковдра. Я сидів на маленькій жовтій лавочці під чорним ліхтарем і дивився як голуби сміло простують уздовж широкої алеї у пошуках власників соняшникового насіння. Яскраво світило сонце і всюди прогулювались матері із своїми дітьми, на лавочках сиділи пари закоханих, молоді хлопці п’ють пиво. Майже ніхто не звертає уваги на самотнього чоловіка на лавочці під ліхтарем. Довге чорне волосся спадає йому на плечі. Половину обличчя закриває густа чорна борода в якій з’явилися рання сивина. Чоловік сидить і про щось думає.

        В це містечко я приїхав відразу після того, що сталось в потязі. На останні гроші які мені залишились купив тут невеличку хатку і влаштувався на роботу в місцеву гартівню з алкоголем. Це містечко подобалось мені. Воно було маленьке, але тихе, тут мене ніхто не знав і я вперше за довгий час почував себе в спокої. Центр цього міста лежав на невеликому горбі, біля площі Ринок стояв великий, жовтий католицький костел, а біля нього, через вулицю, органний зал в якому кожну суботу давали концерт. Я був вдячний цьому містечку що пригрів мене після усіх негараздів і поневірянь. Прийняв дав житло і роботу.

        На днях до мене прибилась кітка, велика і страшенно пухнаста. Я відніс її до ветеринара і він підтвердив що це справді кітка а не кіт. Також він сказав що це Сибірська кішка. Від того часу вона живе в моєму домі. Не знайшовши підходящого імені я так і кликав її просто Киця. Вона інколи йшла кудись на день-два, а потім верталась. Тепер вона мій єдиний друг.

        Сидячи довгими вечорами на самоті я тисячі раз прокручую в голові ту останню сцену. Останні хвилини життя Соломона Артеміна. А потім його смерть. Ту хвилину коли він остаточно пішов у небуття.

        Людська пам'ять наче сейф з теками. Просто береш одну з них і відкриваєш. Задокументовані спогади, списаними аркушами зринають в голові, породжуючи картинки минулого. І минуле, кіноплівкою вертиться перед очами, миготячи кадрами з життя.

        Як зараз я пам’ятав теплі руки ангела на своїх плечах, сльоза на щоці демона і те, як знепритомнів. Свідомість до мене вернулась уже не в поїзді. Я лежав посеред поля в снігу. В повітрі ліниво кружляли сніжинки. Вони лягали на моє обличчя ніжними, холодними дотиками. Вже вечоріло і зимове сонце, запалило червоним вогнем смужку хмар над горизонтом. Я рвучко підвівся. Метрів за шістдесят від мене, біля дороги, росло одиноке дерево. Біля дерева товпилося багато людей. На дорозі стояла карета швидкої допомоги і дві міліцейські машини. Я відразу впізнав маленький, червоний Опель з пом’ятим передом, який вперся в дерево. Мереживо тріщинок прикрашало лобове скло неначе тонкі, срібні павутинки. Повільно переставляючи ноги я побрів до місця аварії. Коли я підійшов в притул, то побачив тіло, яке було загорнене в чорний мішок. Сніг білими цятками прикрашав його блискучу поверхню.

        – Це моя машина, це зробив я, – пересохлими губами прошамкав я. Проте ніхто на це не зреагував. Я повторив це ще раз, а потім ще раз. Ефект у двох випадках був однаковий. Я простягнув було руку щоб торкнутись спини одного з міліціонерів. Раптом в мене за спиною пролунав лагідний голос.

        – Це нічого не дасть Соломоне. Вони не бачать тебе.

        Я обернувся. У двох метрах від мене сяяла неначе зіткана із сонячних променів постать Михаїла. Він усміхнувся і підійшов ближче.

        – Чому вони не бачать мене.

        – Це ілюзія створена моїм братиком.

        – Тобто?

        – Так чи інакше, ти мав померти у цьому світі, щоб стати його слугою в іншому.

        – Тобто там я?

        – Не ти, там тіло того чоловіка, що в нього ти стріляв. Тільки ілюзія мого братика створила для них твій образ. Це все перестане діяти тільки-но це тіло поховають. Тебе знову почнуть бачити навколишні, але от один мінус. Ти таки був досить популярним і про твою смерть неодмінно повідомлять в газетах та новинах. Тому тобі доведеться подумати про зміну зовнішнього вигляду, принаймні на перші років п’ять.

        – Тобто мене фіктивно поховають, але це насправді буде зовсім інша людина?

        – Так, така задумка мого братика і до тих пір тебе ніхто не бачитиме.

        – Що мені робити потім?

        – Жити новим життям. Виробити нові документи на чуже ім’я, у вас же тих що підробляють документи багацько, головне знати де шукати. Ти маєш зрозуміти що для цього суспільства Соломон Артемін помер.