Розділ Тринадцятий

1

Але темрява не була абсолютною.

        Я сидів наче в сутінках. Раптом Люцифер ще раз клацнув пальцями і в вагоні знову загорілось світло. Тепер і темрява за вікном змінилась. Вона була густою і пульсуючою, неначе за склом щось копошилося мов опариші в гнилому трупі. Я присунувся ближче до вікна і з жахом зрозумів що темрява не була суцільною, Наш потяг мчав крізь туман чорних примар. Вони переплітались один з одним, виростали один з одного, неначе одне велетенське примарне тіло з тисячами рук і ніг. Це все крутилось і металось навколо нас. Я глянув на Люцифера і спитав:

        – Що це?

        – Світ перший, світ Темних Душ. Це мої слуги, душі які обрали мій шлях.

        – Такі як і він, – я тицьнув пальцем в Залізнодорожника.

        – Ага, – це здається надзвичайно тішило Люцифера.

        – А де ця перша душа?

        – А бачиш, розмова сама йде тим руслом яким треба. Душа з силою, що мала дати рід всьому людству, моя ціль. Ви звете її Євою. Сила її душі була настільки могутньою, що змогла полонити темряву яка увійшла в неї з вкушеним плодом і перетворити в ще більшу, ще прекраснішу міць. Я пам’ятатиму її обличчя, це так полонило мене. Втративши світ, який вона мала, не здалась, народжуючи дітей, вона віддавалась з головою місії покладеній на неї, дати життя людству. Я всяко хотів протистояти їй, навіть підговорив одного з її синів вбити іншого, я обманом зробив так, наче жертву одного прийняв Творець, а іншого ні. Цього вбивцю покарали і він безсмертний блукає тим світом. Ти зустрічав його хлопче, він приходив попереджати тебе, але нажаль ти його не послухався.

        – Ти знаєш про цього старого?

        – Так. Він ненавидить мене за те, що я підставив його, хоче помститись, але це не в його силах.

        – Значить це…

        – Не називай імен, вони не варті нічого, це тлін вашого роду, – перебив мене Люцифер. – Давай говорити про те, для чого ми тут.

        – Що сталось з Євою?

        – Ви смертні, кволі створіння – це плата за непослух, тому час Єви прийшов, коли поруч тіла її стояла смерть я підкрався щоб схопити душу і силою затягти в світ, що народжувався. Смерть не мала стати володарем цієї сили.

        – Смерть полює на душі? Ти смієшся з мене? Для чого їй душі.

        – Смерть не частина Творця. Якщо хочеш, то вважай що вона частина темряви, яка була до рівноваги. Як і Дух Творця, вона вже існувала до Створення усього. І ще Соломоне, ти з нею стикався. Саме вона в образі Жидковського віддала тобі портрет Ромакова.

        В мене буквально відвалилась щелепа. Я сидів шокований почутим. Це звучало не реально й неймовірно. Здавалось що це сон. Так-так, це сон, це збіса поганий, але сон. Я вщипнув себе. От же ж чорт, боляче. Невже все це на яву?

        – Я…я нічого не розумію.

        – Нічого, ми до всього дійдемо. Слухай уважно, – Люцифер нахилився ближче до мене. Я бачив його шкіру, вона була неначе прозора і крізь неї проглядав примарний череп з сяючими голубими очами. – Отож, я простягнув руку, щоб вхопити душу Єви, та наш спільний крилатий знайомий встиг скоріше. Цей ангелик в якого ти так чудово стріляв, вирвав її в мене. Її, найпрекрасніше з усіх створінь, – я помітив що в Люцифері щось наче змінилось, якась надто людська емоція промайнула в його очах. Невже…що ж, він зрештою був спочатку добрий і був здатний на це почуття.

        – Ти відчував до неї щось правда? – різко спитав я. На мій подив він не розреготався.

        – Це важко пояснити тобі. Простій людині. Та ти близький до правди. Отож її забрали геть. І я залишився думати як повернути собі це прекрасне творіння. Ось глянь, – раптом вказав на вікно Люцифер. – Світ Другий, для тих, хто не хотів обрати, а лише займався плотським і хтивим.

        Я поглянув крізь вікно. Темрява і клубки душ зникли. Тепер наш потяг мчав колією крізь великий степ. Тут безперестанку лив дощ і бушувала буря. Раз-по-раз свинцеве небо розсікала блискавка і гучний грім стрясав наш вагон. Степом безцільно бродили голі люди. Посинілі від холоду і вітру. Їхнє довге волосся розвівали пронизливі хвилі буранів з дощем і градом. Проте було серед степу місце, де не йшов дощ і буря здавалось обходить його боком. В центрі того місця стояло створіння, страшне і дивне водночас. Воно було схоже до людини, але обличчя все було вузлувате і зіткане наче з темряви, очі, дві червоні цятки, невідривно стежили за тими що бродили степом. Спочатку мені здалось немов він одітий у чорно-червоний плащ зі шкіри. Та коли ми під’їхали ближче, я побачив що це великі кажанячі крила складені навколо примарного тіла що порослого пір’ям. Навколо його лівої руки звивалась чорна змія. Коли ми порівнялись з створінням, воно неначе вітаючись розправило над кажанячими крилами ще одні, пташині, чорні як ніч крила. Тепер я помітив що над його потворною головою горить вінець немов зітканий з язиків полум’я. Раптом щось заворушилось біля його ніг. І я побачив страшного звіра що зіп’явся на лапах поряд. Схоже воно було до вовка і ведмедя водночас, а за його спиною звивався довгий зміїний хвіст.