Розділ Дванадцятий

1

Востаннє я вирішив глянути на відбудований дім, який мав належати моєму батькові. В мене виникло дивне відчуття неначе це моя остання подорож і кров з носа потрібно попрощатися з місцями мого дитинства. Мене наче щось кликало туди. Через це я зараз стояв на зупинці в своєму селі і дивися як віддаляється автобус. Дув пронизливий вітер і ліниво літали маленькі, як манна крупа, сніжинки. На старій яблуні що схилилась над дорогою сиділа ворона, від холоду вона настовбурчила пір’я і голосно та пронизливо каркала. Від цього тріскучого звуку мені робилось якось не по собі. Тому я швидко направився до місця, де колись народився. Новий будинок був набагато красивіший за той що згорів. З великою верандою, гігантськими вікнами і дверима з чорного дерева, цей дім не міг не подобатись. Проте, мене чогось огорнув сум, ця споруда була мені чужою неначе протез на щойно втраченій руці. Він не був наповнений спогадами, життям. Він був пустий. Наче мушля яку покинув равлик.

        Я підійшов до дверей і вставив ключ в замок. Добре що Вальдез встиг дати мені ключ перед всім цим. Надіюсь його уже шукає наша міліція. І можливо мене за одно. Це мені було не відомо, та й не сильно тривожило. Зараз мене переповнювали почуття. Повільно прочиняючи двері я увійшов у дім. В середині все ще пахло лаком і фарбою, пахло деревом і вапном. Всюди була новизна і чужина. Не знаю чи прижився б я тут за інших обставин. Щось мені муляло тут. Відчуття наче це не мій світ наповнило мене. Більше не хотілось бути в цьому домі. Важко зітхнувши я покинув його замкнувши двері. Покинув назавжди. Правда тоді це ще було мені невідоме. Та схоже почуття вже з’являлось. Так само пішки я пішов до зупинки навіть не оглянувшись на дім. Раптом мої очі натрапили на стару хатину. Ця червона хата з чорним дахом була мені добре знайома. В ній я в останнє був після похорону батька. Так, ця непоказна домівка була останнім прихистком отця Юрія на цій землі. Мені чомусь захотілось зайти туди. Хвіртка жалібно пискнула пропускаючи мене на подвір’я. В цілому домі стояла тиша і спокій. Я заглянув у вікно, яке вже добряче затягнула павутина. В надрах будинку стояв півморок, мені довелось примружитись щоб побачити обриси меблів і речей що стояли в середині. Як і зовні, так і в середині було тихо. Я обвів поглядом кімнату і затримався на дверях. Раптом в них мигнула тінь, так неначе хтось дуже швидко пройшов кімнатою. Я притиснувся щільніше до вікна, але таке більше не повторилось. Довелось обійти дім навколо щоб знайти вхідні двері, на мій подив вони виявились незамкнені. Я увійшов у середину. Під ногами рипнули дошки через що в мене мало не стало серце. Моя рука мимоволі нащупала револьвер. Дошки знову журливо рипнули впускаючи мене в кімнату старого священика яку було видно знадвору. Все навколо уже вкрив легенький шар пилюки. Мою увагу привернув один з блокнотів що лежав майже на краю столу. Я підійшов до нього і стерши порох відкрив. Це були записи отця Юрія. Здивовано я переглядав грубий саморобний блокнот зшитий з багатьох зошитів грубою ниткою. Там були спогади і про молоді часи отця Юрія, ще коли він не був священиком, про мого батька ще до мого народження, а також записи про останні дні. Зачудовано я гортав ці записи, жадібно перечитуючи деякі із них. В останньому записі Юрій писав що їхатиме в Київ щоб зустрітись з Владиславом Южаном, також там він написав що візьме із собою свій інший щоденник, де робитиме записи з подорожі. О господи, та там же останні його думки, він там можливо описував вирішення нашої проблеми. В середині мене все завмерло. Наче в тумані я згадав що останні речі покійного священика з хостелу забрала міліція. А так як отець Юрій не мав рідних, всі його речі, старий зошит та Біблію, які він залишив на ліжку яке знімав у хостелі, передали мені. Їх я поклав до записів батька і думав перечитати на дозвіллі, але потім усе так закрутилось. А зараз всі ці записи викрали і тепер було зрозуміло чого. Відчуваючи як гнів закипає в середині я скрутив грубий блокнот і підвівся щоб йти. Та коли ступив тільки крок в коридор, в середині моїх грудей з’явилося дивне відчуття. Неначе хтось стоїть за моєю спиною. Рвучко оглянувшись я побачив в  кутку кімнати постать.

        І моєю шкірою побігли пухирці страху.

        Дивна з’ява була вдягнена в чорну сорочку з білою вставкою на комірці та чорні штани. У неї були дивні довгі пальці, вони звисали аж до кісточок на ногах. Так само були дивними ноги з гострими неприродно вигнутими в боки колінами. Та найстрашніше в ній було обличчя. Точніше…

        Його відсутність…

        Безволоса, безвуха голова схожа на видовжений м’ячик для настільного тенісу що був обтягнений рожевою шкірою легенько смикалась. Попри відсутність очей, примара чудово мене бачила. Я навіть відчував цей довгий, прискіпливий туманний погляд з надр якоїсь реальності в якій жила ця примара. Важкість револьвера відчувалась за поясом, тож я вихопив його і двічі стрельнув у чудовисько. Дві кулі влучили в шкіряне обличчя, відкривши чорні кратери ран. Та потвора не впала. Цівки крові що стікали пустим обличчям раптом спинились. А тоді потекли назад в рану і всмоктались в середину. Рани закрились так, що й сліду не залишилось. Я зрозумів що зброя мені нічим не допоможе, тож притискаючи товстий щоденник священика побіг до виходу. Лише один раз оглянувшись, побачив як примара мчить коридором за мною. І бігла вона як павук, відштовхуючись ногами від стін. Довгими як щупальці пальцями воно хапалось за будь-який виступ і відштовхувалось. З останній сил я вискочив через вхідні двері, а ті з хряскотом зачинились. Потвора направила свою безлику голову в мій бік. На гладкій нижній частині голови розкрилось щось схоже на рот, проте в нього не було губ і він більше змахував на рану. З цього отвору текли тонкі цівочки крові і ще чогось чорного. Раптом з рота вистромились довгі щупальця. Схожі на квіти кактуса Ехінопсиса присоски бились об скло намагаючись дістатись до мене. Я відступив і перечепившись через камінь мало не впав. Коли мій погляд знову вернувся до дверей то почвари уже не було. Повільно підійшовши я натиснув на ручку. Двері були замкнені. Напевне це здалося б мені галюцинацією якби не товстий щоденник в руці. Мої ноги тремтіли тому я присів на стару лавочку біля дому. Чомусь страху більше не було. Тепер в мені було відчуття що потвора більше мене не потривожить. Так я й сидів на лавочці переглядаючи записи. Щось підказувало мені, що це останній день спокою, тому хотілось насолодитись ним сповна. Один із записів особливо зацікавив мене. Там йшлося про події з молодості батька після смерті моєї матері. Говорилося про примару що переслідувала його. Я читав акуратний чіткий почерк і стримував сльози. Серед сторінок було старе вицвіле фото. На ньому по дружньому обіймались двоє чоловіків. Молоді і усміхнені на фоні дому перед яким я зараз сидів. Смуток знову залізними пальцями стиснув горло. З важким серцем давались спогади про батька. Про ті хвилини що були у нас разом. Зробивши глибокий вдих я притамував розбурхані емоції та сховавши фото до кишені підвівся і пішов геть. Йшов залишаючи за спиною весь цей світ мого дитинства. Сам того ще тоді не розуміючи спалював усі мости з своїм минулим. Тому що сюди мені вже не судитиметься повернутись. Після всього моє життя уже буде іншим. Я буду іншим.