Частина Друга. Розділ Одинадцятий.

Соломон Артемін

1

Азаль безслідно зник. Після похорону Валентини, його пошуки пішли всім ходом. Та безрезультатно. Вальдез в інтерв’ю виданням і по телебаченню клявся що він поняття не мав хто біля нього працює, він скрушно хитав головою і бідкався про те, що пригрів змію на грудях. Він клявся що не розуміє для чого він так вчинив, що керувало Азалем в ці хвилини, обіцяв що докладе усіх зусиль для того, щоб піймати цього вбивцю. Та мені було наплювати на все це. Втрата яку я пережив, вибила мене на довго з колії життя. Мені хотілось сховатися в свою кімнату як равлик у мушлю. Мені це в принципі вдавалося, після похорону я повністю припинив приймати замовлення на картини, не ходив на пари. Не прийшов й на прощальний вечір, який робили в Академії. Мені б не вдалось витримати дюжину тих сумних, співчутливих поглядів викладачів і студентів. Сидіти самотою в кімнаті не було виходом, та робити щось інше в мене не було бажання. Здавалось що все просто розвалилось, неначе картковий будиночок від подиху вітру. Таким одиноким я себе ще не відчував. В такт моєму настрою сумувала і погода. День за днем лив дощ, він грубими цівками стікав моїм вікном кидаючи химерні тіні на стіни. Здавалось мене уже ніщо не поверне до життя. Апатія стала моїм супутником останні дні. Тепер для мене вже не було нічого важливого. Тепер мені не хотілось нічого.

        Навіть жити.

        Але колесо життя крутиться, і бути нерухомим в його русі неможливо. Воно натужно скрегочучи повертає до нового витка в житті. І в мене воно розпочалось.

        Розпочалось з листа.

        Електронний лист надійшов на мою поштову скриньку через два тижні після похорону. Я якраз сидів апатично вдивляючись в стрічку новин у Фейсбуці, коли про надходження листа на пошту, мене повідомив тихий звук, чергова сигарета диміла в попільничці з боку, я взяв її та затягнувся. Потім відкрив сторінку почти, відкрив лист і уважно почав читати. Це було повідомлення від мого шкільного товариша з міліції. Йому вдалось нарити інформацію про Азаля та інших робітників особняка Южанів. Зараз мені було наплювати на інших, але інформація про Вальдезового служаку мене пробудила з апатичного сну.

         Під повідомленням був ряд документів і виписок. Я створив на комп’ютері нову папку і перекинув усі документи туди. Папку назвав "Втікач". Покінчивши з цим я почав переглядати повідомлення.

        "Дав же ж ти мені роботи. Але то непогана перевірка для майбутнього слідчого(маленький смайлик)! Попитавши трохи, виявив що мій дядько не мала шишка в київській міліції, тому я звернувся до нього. Він дещо поламався, але надіслана йому пляшка червоного "Вокера" пом’якшила черстве серце і він надіслав ці документи по твоєму об’єкті( тепер жовтий смайлик підморгнув мені). Я не переглядав їх, то твоя головна біль. Так що чувак з тебе десятизірковий грузин родом з Кахеті1. Ага мало не забув! Звідкіля ти видер таке прізвище Криловський, коли я сказав моєму дядьку про такого, той лише гмикнув. В них такого слідчого і близько немає. І ніколи не було. У всьому київському відділенні. У всьому! Може ти помилився в імені, перепитай в нього. Напишеш мені що там ти на розслідував!

        До скорого Холмсе!"

        Мені довелось двічі перечитати закінчення повідомлення щоб зрозуміти те, що я там прочитав. В цілому київському відділені не було слідчого з прізвищем Криловський, ніколи не було такого! Та що ж це таке? Весь цей час нас водив за носа шахрай? Але для чого? Щоб прикрити свого співучасника Азаля? Ось чого він так цікавився мною, картинами моїми і іншим, що було з цим пов’язане. Він розвідував обстановку, а прислужка виконував. І все одно це не клеїлося з тим, що я вже знав. Містика яка до того переслідувала мене, тепер перетворилась  в гостросюжетний детектив. Тепер я уже не спілкувався з Маєю і її матір’ю можливо вони б змогли мені допомогти, але після смерті Валентини, вони стали для мене чужими, людьми з іншого життя. Тому, поки що, я не виявляв бажання звертатися по допомогу до них.

        Відігнавши від себе всі думки я сів за перегляд документів, що їх мені надіслав мій товариш. Повне ім’я прислужки було Азаль Педро Альварес, громадянин Португалії, але за корінням іспанець. Останні дванадцять років проживає в Україні, працює на компанію " Приватні послуги прислуги", документ з тієї компанії повідомляє, що він уже десять років працює на Віктора Вальдеза. В молодості мав проблеми з іспанською поліцією через азартні ігри. Зрештою з цього всього нічого нового не дізнався. Тому облишивши їх в спокої я вирішив трішки прилягти. Коли сідав на ліжко в поле мого зору потрапила тумбочка і я згадав що там лежить лист Валентини. Перший і останній, що вона мені його адресувала. Тремтячими пальцями я витягнув згорток аркушів з під обкладинки щоденника, розправив і заходися читати.

Лист Валентини Южан.

        Дорогий Соломоне!

        Пишу тобі цей лист тому, що заплуталась сама у собі. Надіюся що прочитавши його, ти не триматимеш на мене зла і пробачиш усі ці секрети, що я їх від тебе ховала. Щось висить над моєю сім'єю. Якась тінь, чи примара і поглинає моїх рідних один за одним. Мені страшно, бо здається що і я на черзі. Та давай усе по порядку. Росла я як і усі діти, веселою і жвавою. Тут, на цьому відрізку життя ще немає ніякої містики, просто дитинство в багатій сім'ї. Перші примари прийшли в нашу сім'ю, коли вбили мого дідуся, вся його справа перейшла до мого батька. Як мені розказували у дев’яностих було не легко втримати в руках свій бізнес, тому батько почав шукати підтримку. Її він найшов у особі Віктора Вальдеза, який тоді приїхав в Україну для того, щоб розширити мережу своїх ресторанів. В дев’яносто шостому, коли мені виповнилось п’ять, мій батько розпочав будівництво нашого особняку, в цьому йому всякими порадами допомагав Вальдез. Як виявилось, він був чудовим знавцем мистецтва, архітектури та дизайну. Він займався всім, що стосувалось дому і коли особняк був готовий, заявив що хоче перенести свій кабінет до нас, разом працювати легше, казав він. Батько йому вірив. Та й мати також, хоч вона і не пхалась в справи свого чоловіка і його компаньйона. Але не все так було щасливо як здавалось. Як зараз пам’ятаю цього Азаля, служку Вальдеза, високий з колючими очима і чорним, як смола, кучерявим волоссям, мовчазний і непривітний, він оселився в кімнаті на першому поверсі. Після цього з мамою неначе щось сталось, вона спочатку уникала цього Азаля, а потім відверто була проти нього. Не раз я чула як вона сперечалась з батьком, моя мати хотіла щоб прислуга Вальдеза покинув дім і оселився деінде. Та батька після цього наче хтось підмінив, він твердо стояв на протилежному варіанті, мотивуючи це тим, що Вальдез його компаньйон і він у боргу за неоціненну допомогу яку той йому надав. Тож Азаль залишався в домі. А стосунки мами й тата холоднішали з кожним діалогом. Ставши старшою я зрозуміла що мій батько мав жінку на стороні, це знала моя мати і...як мені здається їй було все одно. Вона також часто кудись їздила, приїжджала втомлена і сумна. Я не мала поняття куди вона пропадала, донедавна... та до цього я повернусь пізніше. Тоді стан нашої сім'ї сильно мене лякав. Я старалась пояснити своїм ще дитячим розумом все що відбувалось, та так і не змогла. Так минали дні.