Розділ Десятий

Валентина Южан

Тінь.

        Якась безмовна тінь висить наді мною. Як грозові хмари над одиноким домом в полі. Після смерті батька я саме так себе почуваю. Всі ті події смутно виникають в моїй пам’яті. Той день після того, як мені сказали, що трапилось. Все схоже на спалахи. Як блискавка в грозу.

        Соломон веде мене за руку з клініки. Про щось свариться з лікарями. Дорога. Вулиці. Потім згадується наш дім, здається я там вічність не була, закриту труну батька, дорогу і дубову. Якимось божевільним хороводом навколо мене кружляють обличчя і усмішки, сумні, співчутливі. Вони всюди, виринають то тут, то там у моїй пам’яті, наче чортики з табакерки на пружинці. Потім знову вулиці. Цвинтар. Священик щось говорить. Потім по черзі говорять всі інші. А по тому в моїй пам’яті, неначе труп на воді, спливає глухий удар дна труни об землю. І стук грудок землі по кришці, коли їх вкидають в яму. Опісля виринають образи пов’язані з лікарнею, стіни палати, запах медикаментів. Знову уколи, знову біль від процедур. Декілька днів я пролежала в ступорі. Перед моєю свідомістю плили примари минулого, мого і чужого, того, що жило в мені. Крізь пелену марева, я намагалась, відчайдушно, зберегти свою свідомість. В пам’яті все виринав один день з мого життя. За вікном лив дощ, стіна з срібних капель висіла над нашим домом. Соломон, того дня знову сидів у своїй студії. А я нудилась у своїй кімнаті. Це було після тої останньої нашої з ним ночі в його кімнаті. І незадовго перед моїм припадком, через який мене запроторили в цю палату. В моїй голові крутились слова з тих записів Соломонового батька, які я встигла прочитати перед тим, як мене у своїй кімнаті застав сам Соломон. Кілком в мозку стирчав запис про дивне фото, яке було зроблене в барі, де молодий Соломонів батько, зображений із своїми друзями та дивним незнайомцем. Мене наповнювала цікавість, як молоко наповнює порожній дзбан в руках у доярки. Тому я направилась в кімнату, яку займав батько Соломона. За вікном тріснув грім і голосно зітхнув вітер. Мороз пробіг моєю шкірою і вона вкрилась сиротами. Та я вперто повернула ручку дверей і увійшла в порожню кімнату. Мені довелось довгенько повзати навкарачки, щоб таки натрапити на сховок. Для чого і яким чином батько Соломона його тут зробив, мені було не зрозуміло, але якщо він його зробив, то значить він мав що ховати від нас. Відкинувши незакріплені паркетини я витягнула вміст. Там був лист і фото. Уважно перечитала листа, відчуваючи, як стискається від суму серце. Потім глянула на фото. Там було п’ятеро юнаків з дівчатами, а поруч сидів чоловік. Обличчя на фото налякало мене, бо бачила його часто. І зараз не йняла віри своїм очам. В далині коридору, раптом щось скрипнуло і я здригнувшись, сховала фото у кишеню. Лист поклала на місце і закрила сховок. Як виявилось у коридорі нікого не було, але мене так і не покидало дивне відчуття, наче за мною спостерігають. В своїй кімнаті я кинула фото у саму нижню шухляду в комоді під моїм одягом. Вирішила що при нагоді все розповім Соломонові, але так цього і не зробила. А зараз на межі божевілля мені не видається нагоди довго з ним порозмовляти.

        Проте тоді, обличчя з фото мене вразило неймовірно. Чогось мені пригадалась моя мати. То її вимогливе питання у Вальдеза. Що вона мала на увазі? І чого він говорив що це не її справа? Під впливом спогадів я увійшла до маминої кімнати. Пустка тут була ще сильнішою ніж в кімнаті Соломонового батька. На меблях ліг шар пилу, дзеркало в якому вона так часто любила малюватись, здавалось поблякло і втратило свій блиск. Все навколо було наче чуже.

        Я підійшла до крісла з високою спинкою, де часто моя мати любила читати. Повільно сіла в нього. Тремтливе відчуття пробігло моїми грудьми і я відчула, як гаряча сльоза, побігла щокою. Тут мою увагу привернула шухляда. Вона була на пів висунута з тумбочки, яка стояла біля ліжка, де моя мати спала з батьком, і в яке більше ніхто не ліг після її смерті. Батько тепер найчастіше спав у своєму кабінеті. Від дня похорону, сюди ніхто не заходив. Проте шухляда була висунута.

        Я підвелась і повільно підійшла до неї. Кволо скрипнули завіси, коли шухляда висунулась з глибини тумбочки. В середині лежали папери. Вони були списані синім, тепер уже побляклим чорнилом, також було багато ксерокопій документів. Я повільно витягнула їх та розклала на тумбочці. Це були звіти і запити у різні інстанції, свідоцтва про народження різних людей. Василь Юркевич, Олексій Буркун, Микола Важак і інші. Значились там і роки їхніх смертей. Дивним було те, що рік смерті одного, був роком народження іншого. Наприклад, Олексій Буркун помер шостого серпня тисяча вісімсот першого, а Микола Важак народився шостого серпня того ж року. Біля імен були крихітні чорно-білі фото. Я розглядала кожне обличчя і чим більше я вдивлялась в них, тим сильніше ворушилось волосся в мене на голові. З усіх тих фото на мене дивились одинакові очі, одинакові усмішки, приховані бородою, чи вусами, довгим волоссям, чи капелюхом. Але всюди було так чи інакше, одне і те саме обличчя. Складалось враження, що моя мати відстежує родичів однієї гілки. Це було б непоганим поясненням, якби всі ці люди мали лише спільні риси, але з чорно-білих фотокопій на мене гляділо абсолютно однакове обличчя з різними зачісками та датами народження. Мені відразу пригадався фантастичний фільм "Горянин", де головний герой був безсмертним воїном, щоб приховати це, він повсякчас міняв місце проживання, зовнішній вигляд і дату народження чи смерті7. Цей фільм мені запам’ятався ще й тим, що за його мотивами зняли абсолютно бездарний серіал. Запам’ятала я фільм ще й тому, що маленькою була закохана в чудового актора Крістофера Ламберта8, виконавця головної ролі. Але це була фантастика, а тут реальність. Зрештою, після всього що уже сталось, таке не дуже й дивувало. Ну хіба трішки, тай то на початку. Набагато цікавішим було те, чого ці папери в тумбочці моєї мами. Що вона з ними робила? Для чого збирала ці документи? І саме головне, чого їх ніхто не забрав відсіля? А може намагався? І хтось налякав його, тому він залишив шухляду відчиненою. А що як, це було щойно, почувши мої кроки, цей таємний гість втік, чи…чи сховався. Я повільно обстежила кімнату, але нікого не знайшла. Та все ж, хтось мав тут бути. Хтось хотів забрати ці документи. Хтось, хто був на цих фото. І той хтось був мені знайомий. Злякавшись я вирішила перенести документи в свою кімнату і сховати їх туди, де лежало фото з тайника Соломонового батька. Тепер, переді мною стояло завдання дізнатись, що намагалась виявити моя мати, збираючи всі ці документи. І мені б це вдалося, якби не раптовий напад і лікування, яке замість допомагати віднімало всі сили. Тепер мені потрібно чим швидше розказати усе Соломонові, нехай він займеться цим. Я уже не маю сил до цього. Все це наче висмоктує з мене енергію. І смерть батька лише загострила цей процес. Тягарем давить і те, що розказав Соломон про наш зв’язок, цей трикутник, сутність в мені, картина та Соломон, здається якимось безнадійним. Яким чином ми об’єднаємо душу я не розумію. Це щось ефемерне, нереальне і сильно мене лякає.