Розділ Восьмий

Валентина Южан.

Страшні дні завжди погожі. Пам’ятаєте, яке яскраве сонце світило, коли впали близнюки17? Погожа погода під час святкування річниці 14 авіаційного корпусу ВПС України в Скнилові, також не віщувала нічого поганого. Дні, що приносять біль завжди чисті, наче природа намагається применшити вагу страждання. Так це чи ні, я не знаю. Люди багато чого не знають. Вони тільки вміють робити вигляд, що знають.

        Того дня також світило сонце. Про те, що в ночі лив шалений дощ, нагадували лише калюжі. Хмари розійшлись, сяяло прекрасне, тепле сонце. Соломон щойно прокинувся і тихенько вислизнув з моєї кімнати стараючись мене не розбудити. Коли двері за ним закрились, я сонно потягнулась і щасливо усміхнулась. Крізь щілинку в шторах, лилось тепле, сонячне світло. Маленьким сонячним зайчиком, воно розлилось на підлозі і на моїй ковдрі. Так чудово бути такою щасливою, такою закоханою. Я вірила всією своєю душею, що нічого ніколи не зміниться. Що ми з Соломоном, будемо щасливими разом, що прийде час і він скаже мені ці, важливі для кожної жінки, слова. І потім ми одружимось в красивій церкві, буде багато гостей, білих квітів, музика. Все буде схоже на казку. Все у нас буде. І нічого не змінить нашого майбутнього. Ніщо.

        Але зміни прийшли раніше ніж могли б бути.

        Раз. І в одну мить все почало мінятись.

Перше що я пам’ятаю – це тепло поміж моїх ніг, потім волога. Так, наче хтось пролив туди воду. Я опустила очі і відкинула ковдру. З жахом побачила криваву пляму, що наче троянда, розквітала на простирадлі і моїй піжамі. ЇЇ бутон з кожною хвилею все більше розпускався. Зрештою до мене дійшло, що потрібно щось робити. Та простягнувши руку я побачила, як по ній дзюрчить кров і скрапує долі. Мій погляд мимоволі впав на дзеркало, яке висіло напроти мого ліжка. З нього, на мене, дивилося налякане, бліде обличчя. Тоді щось сталося. Кутиками очей засочилась кров. Тоненькими доріжками, як сльози вона потекла по щоках. Між ніг, де було найбільше крові, почувся якийсь порух. Щось торкнулось моєї ноги. Коли я глянула туди, то завмерла. Звившись клубком, вимазана в крові, там лежала велика, чорна змія. Вона підвела свою тоненьку голову до мене і голосно засичала.

        Що мені залишалось робити?

        Лише заплющити з жаху очі і голосно заверещати.

Як тільки мій голос розлігся домом я, здається, знепритомніла. Отямилась вже тоді, коли мене трясли за плечі міцні руки. Розплющивши очі побачила налякане обличчя мого батька. Трохи віддалік стояв Соломон. Боязко я опустила свої очі в низ. Чисто. Ні змії, ні крові не було.

        Боже, я божеволію?

Що зі мною? Що це було? Видіння? Ілюзія божевільного? Глюки? Що ж це все означає?

        – Валентино, що сталося? – батьків голос тремтів.

        «Скажеш правду, божевільня твоя…», зашепотів голосок в мене під черепною коробкою.

        – Приснився жах тату, – стерплими губами пролепетала я. – Д-дуже страшний.

        Батько прижав мене до себе. Тепер моє тіло почало мілко тремтіти.

        – Ну все, все, це був тільки сон, він минув, все добре, – хотілося б мені так думати. Дуже б хотілося. Та все це було таким реальним, таким чітким. Душевно хворі теж усе так яскраво бачать? Чи у них таке постійно? Може мої видіння, це прочинені двері у їхній світ?

        Батько ще перепитав мене, як я почуваюсь. Я збрехала. Уже вдруге сьогодні. Інколи брехня просто необхідна. Деколи брехня - знак долі.

        – Так тату, усе гаразд я уже заспокоїлась.

        – Добре, хочеш щоб Соломон побув з тобою?

        – Ні тату, все добре, я зараз одінусь і спущусь на сніданок.

        – Ти впевнена?

        – Цілком, – коли часто щось повторювати, то ти у цьому переконуєшся, мені справді стало трішки краще.

        – Це тільки сон, ото й усе, – батько усміхнувся. – Яким би він страшним не був, це всього ілюзія розуму, – я подумки не погодилась з ним. Батько з Соломоном вийшли. Я впала знову на подушки. Ілюзія чи реальність? А що реальність? Може реальність, це всього лише ілюзія божевільного розуму? Можливо ми живемо кожен у своїй реальності, що існують паралельно, створюючи цей божевільний світ. 

        Я підвелась і почвалала в душ. Теплі цівки води обволокли тіло гарячою аурою, тихе її жебоніння заспокоювало. Підставляючи під них обличчя, прислухалась до жару, що розтікався тілом. Вода збігала шкірою, малюючи мокрі доріжки та скрапувала на керамічну поверхню душової кабінки. Від цього тепла, навіть поповзли мурашки. Жар, що накопичився у грудях, тепер скотилось в низ живота. Мить якогось задоволення від струмочків води, що біжать тілом, лоскочуть шкіру, пестять, струмом пробігла від голови до ніг. Моє тіло навіть легенько затремтіло. Перекривши потік води я голосно видихнула. Потім вийшла з кабіни, обгорнулась рушником. Мимовільно глянула на себе в дзеркало. Крізь туманну, спітнілу поверхню, на мене дивились трохи злякані, проте цілком адекватні, дівчачі очі. Може все не так і погано.