Розділ Сьомий

Отець Юрій.

                                                                                                                                                                                                  Отець Юрій.

Наше селище не велике, тож трагедії такого штибу як пожежа, піднімає на ноги все населення. Цього разу, згоріла хата мого друга Віктора Артеміна. Згоріла вщент. Це страшна біда, дякувати Богу сам Віктор чудом лишився живим. Він не сильно постраждав, тож уже через тиждень обіцяють його виписати. Добре і те, що друзі Соломона пообіцяли прихистити його в себе. Міліція і пожежники списали все на несправність в електромережі. Така от ситуація.

        Збурений тим, що сталося я вирішив пройтися на місце трагедії і своїми очами побачити те, що залишилося з місця в якому ще молодими юнаками ми часто збирались. Днина була погожа незважаючи на сніг, що рипів під ногами. Коли я прийшов на подвір’я Артеміних, то моєму зору відкрилась сумна картина. Чорний кістяк хати на якому, ще де-не-де, як шкіра прокаженого, висіли клапті стін. На даху чорніли залишки шиферу. Обгорілі віконні рами запали в середину. Всюди попіл і згарище. Сумна картина. Наче хтось підпалив старі теки з пам'яттю.

        Я повільно переступив обгорілий поріг, чорні нутрощі згорілого дому ковтнули мене, наче страшний демон, що роззявив свою пащу з самого пекла. Обгорілі залишки коридору привели мене в те місце, де колись була вітальня. Молодими ми багато часу проводили тут. Деякі з тих спогадів були не зовсім приємними мені. Мені з острахом згадується той час. Місце яке берегло ці спогади згоріло, як жаль що власну пам'ять неможливо спалити. Неможливо зруйнувати свій гріх, навіть якщо вирішив спокутувати його, ставши служителем неба. Це твоє власне пекло, твоя пам'ять, твоє власне прокляття. Як зараз я пам'ятаю ту ніч в барі, наш спільний гріх з тими жінками. На той час в мене вже був маленький син. В полоні спокуси ми робили те, про що зараз згадую з огидою. Ту гру в покер, де насміх ставили власні душі. Боже милосердний яким я дурнем був. І як пізно це зрозумів. Мій син загинув в автокатастрофі, його тіло згоріло як і цей дім. Гріб ховали майже порожнім. А йому було тільки дванадцять. З тих пір моя совість прирекла мене на тягар священика. Доля присудила мені бути тут, на моїй землі, де вчиняв зло, там і молись за його спокуту.

        В мене за спиною зашурхотіло щось. Я розвернувся і вдивився в темряву. Скіпки та вугілля заворушились. Крізь чорну пилюку й попіл продерлась гнила рука. Мене пройняв жах відганяючи геть від цього місця. Чорна рука обліплена попелом та спаленим м'ясом тягнулась до мене, наче моє, згоріле в цьому домі, минуле намагалось дістатись до моєї душі. Волосся в мене на голові заворушилось, коли я побачив, як між обгорілими останками підлоги загорілася пара очей. Потворна голова, більше схожа до черепа обліпленого напівзотлілим волоссям, вистромилась з під обгорілих дощок. Друга рука вхопилась за обламаний одвірок і почала підтягувати худе, тліюче тіло. Куски гнилизни та гною посипались на землю. Потворна з'ява підвела свою страшну голову і жахливо вищирилась до мене. Одна з рук майже впритул наблизилась до мене. Скований страхом я з останніх зусиль шарпнув на себе полу сутани. Кістляві пальці схопили повітря, з горла почвари вирвалося роздратоване гудіння. Пересилюючи страх мені вдалось крок за кроком відступати від монстра, що тягнувся до мене. Здавалось якась невидима сила тримає мене і не збирається відпускати. Прикладаючи усі можливі зусилля я розвернувся й кинувся тікати. На обгорілому порозі зрадливо підковзнулась нога і моє тіло повалилось на землю. З жахом я стояв на колінах і важко дихав. Мої губи наче затулила чиясь рука. Подих вдавався легко, але промовити хоч слово не виходило. В спину мені зашипів голос:

        – Від долі тобі не втекти священику! – підвестись мені коштувало надлюдських зусиль. Та я зміг встати, а тоді стрімголов побіг геть з цього місця. Мені треба зустрітись з Віктором і Соломоном. Скоро це зло прийде і до них. Тепер було зрозуміло, що той дивний чоловік в барі, багато років тому, зовсім не жартував.

                                  Соломон Артемін                                                                                                     Розділ Сьомий.