Розділ Шостий

Валентина Южан.

Вже в своїй кімнаті, лежачи на ліжку, я мало не заверещала від щастя. Пропозиція пообідати від Соломона звалилась на мене, як сніг на голову і звучала наче запрошення на побачення. Мені він давно подобався. Та й не тільки мені судячи з того, яким поглядом проводжали його дівчата, що групками стояли в коридорі обговорюючи симпатичних учасників Ікс-Фактора. Та Соломон, здавалось, не помічав цього, за весь час, що він провів тут, у нього були стосунки тільки з якоюсь другокурсницею, але дуже швидко вони закінчились, від чого та ходила з виглядом самогубці-невдахи і лаштувалася піти в монастир, назавжди відрікшись від цього жорстокого світу. Правда через місяць її плани напевне змінились, бо я бачила як її забирав після пар якийсь велетень-байкер на хромованому Харлеї13 весь у шкірі та татуюваннях.

        І от нате, тихий Соломон робить різкий випад і запрошує мене на побачення. Мене, тоді як за ним упадають красивіші дівчата зовнішності Гайден Панеттьєрі чи Селени Гомес14 роблять чіткі натяки на те, що хотіли б розділити з ним не тільки спільну пару. Справді, я ніколи не вважала себе вершиною краси. Так собі мила дівчинка. Середньостатистична. Як і тисячі таких самих.

        Збурена думками я встала і підійшла до дзеркала, що висіло в повний ріст на стіні. Включила світло і уважно роздивилась себе у відображенні. Непоказне, округле обличчя з великими сіро-зеленими очами. Ніс трошки задертий в верх, рожеві тонкі губи. Пряме каштанове волосся, що спадало аж на плечі. Проста фігура дев’ятнадцяти...уже маже двадцятирічної дівчини. Тонкі руки та ноги, що виглядали з під теплої вовняної піжами з маленькими квіточками, теж не випромінювали шаленої вроди. Тим не менше, Соломон щось розгледів у цьому всьому, щось що заставило його піти на такий рішучий крок. Я прислухалась до себе, збуджене емоціями серце тріпалося об клітку ребер. Між легенями хтось наче надув кульку і від цього було відчуття, що моє тіло зараз відірветься від землі тай полетить. Від щастя в мене було бажання втнути якийсь пірует балерини в просторій кімнаті, але зважуючи на те, що всі спали я просто обернулась навколо себе імітуючи дзиґу.

        Зовсім несподівано мій слух вловив голоси, які приглушено лунали з кімнати Вальдеза. В пам'яті відразу зринув образ підслуханої розмови Вальдеза з мамою. Хвилинку постоявши я вирішила глянути що сталось. Наче тінь метнувшись по сходах мені вдалось в абсолютній тиші прослизнути в коридор, що вів до колишнього батькового кабінету, зараз він належав Вальдезу. Як і тої ночі двері були розчиненими, з них лилось легеньке світло. От тільки замість мами, в кабінеті з Вальдезом розмовляв мій батько. Я тихо принишкла під портретом за шість метрів від дверей. Крізь щілинку мені було видно обличчя Вальдеза, батько сидів навпроти нього і був повність закритий від мого зору дверима.

        – Такий перебіг мне не влаштовує, – в батьковому голосі було чути суміш злості і відчаю. В мене в грудях завмерло. Щось сталося?

        – У мне немає вибору Владиславе, – Вальдез розвів руками. – Час невблаганний, кредит не вічний.

        – Так, але я ж можу ще відстрочити його?

        – Не думаю, я не певний цього, ти ж розумієш, тут плата надто висока для всіх.

        – Я готовий до цього, ти ж знаєш, я не боюсь, я все обрав для себе, дай тільки Валентину забезпечити, а потім все що завгодно.

        – Це великий строк Владиславе, великий.

        – Чорт з ним Вікторе, дідько, мені потрібен час.

        – Мені також.

        – Вікторе, я ні разу не просив відстрочок чи привілеїв як, – батько на мить запнувся – Інші, – повів він далі. – Але зараз прошу, ще трохи, будь співчутливим хоч трохи! Ти ж здатний на це, інакше не допоміг би мені тоді, коли моя фірма йшла під три чорти.

Здавалось у Вальдезі щось змінилось, він здається здався, вони напевне говорили про якийсь кредит, от батьків компаньйон тепер і хоче його на зад. Вальдез тихо зітхнув і кинув:

        – Через рік попросиш Соломона намалювати твій портрет, таким чином я зроблю те, що ти мене просиш.

        – Портрет? – здається батько був так само здивований як і я. – Чому?

        – А оце вже моя справа, – холодно кинув він, я ще не чула щоб Вальдез так говорив з батьком. – Твоє прохання прийняте з такими умовами і не інакшими, зрозумів? – батько напевне кивнув, бо Вальдез сказав.

        – Можеш бути спокійний, я завжди дотримуюсь свого слова. Ти ж знаєш мене.

        – Так.

        – От і добре Владиславе, ти вільний, коли прийде час зустрінемось.