Розділ Пятий

Отець Юрій.

Цей ранок не сильно відрізнявся від інших таких ранків. Осіннє, вже навіть дещо зимове, сонце проникало в середину невеличкої церквочки у селі Халеп'я. Промінь цього сонця мінився різнокольоровими плямами на підлозі. Такий ефект створювали вітражі, з яких були складені церковні вікна. На вулиці не було вітру, лише чиста пізньоосіння погода. Суцільну синяву у небі дещо розчиняли клуби сірих хмар. Та навіть вони дощу не віщували. Все вказувало на чудову погожу днину.

        Сьогодні довелось рано вставати. Завтра неділя, тож треба дещо приготувати до Богослужіння. Я перетнув подвір'я церкви, дістав ключі і відкрив двері до Захристії1. Перевірив скільки нарізано проскур2. На вішаку в шафі висів одяг священика, його недавно прали, та все ж я ще раз оглянув його. Все було готове до Богослужіння, тож мені нічого не залишалось як вийти через бічні ворота в церкву.

        Крім мене тут не було нікого. Мирна тиша церкви завжди заспокоює. З душі йдуть усі негаразди і світські переживання. Тут завжди світло від великих вітражів. Серед високих стін та ікон з чистими ликами, витає добро і мир.

        Та сьогодні було по-іншому. Щойно я переступив поріг воріт, як дивна тривога проникла в моє серце, так, наче вміла медсестра штрикнула туди гострою голкою і впорснула дозу чорної отрути. Все навколо було якимось похмурим, зазвичай добрі і щирі лики святих зараз дивилися грізно з певним осудом. Я здивувався такій своїй думці. З чого б це мені бачити осуд в цих очах? Та попри все, така думка зринула в моїй голові. Спроба думати про щось інше нічого не дала, тривога посилилась. Щоб зайняти себе чимось я підійшов і почав витирати ікони на Тетраподі3 під великим дерев’яним розп’яттям. Цілуючи їх люди залишали сліди губ і помади на склі. Відверто кажучи мені було незрозуміло для чого багато йдуть у церкву наче на гулянку. Я часто бачив щедро розмальовані обличчя наче в індіанців, що вийшли на стежку війни. Для таких похід на Службу Божу був далеко не смиренням та подякою Богу за прожитий тиждень, а можливістю похизуватись новим одягом, макіяжем чи новим чоловіком. Мене це засмучувало. В очах чоловіків проступала хіть, що прокадалась у них під час Богослужіння, коли вони крадькома споглядають на цих розмальованих жінок. Тут у храмі має бути лише смирення. Усвідомлення того, що ти віч-на-віч з силами більшими за тебе. І ігнорувати їх, заради якоїсь розмальованої земної жінки, не варто. Та людська природа завше прагне бути вище свого Творця. Нажаль.

        Сам цієї миті мені вчувся легкий порух позаду. В мене по шкірі пробіг мороз. Я різко повернувся. По підлозі промигнула дивна тінь, наче за вікном пролетіла птаха. Знову почувся звук схожий до шелесту пташиних крил, звучав він позаду. Тепер уже мені довелось повертатись в інший бік. За різьбленими Царськими Воротами4 зблиснула пара палаючих очей. Тихий сміх, наче подув вітерцю, полинув церквою. Я панічно оглядався по сторонах. Очі далі були там і дивились на мене.

        – Боже, спаси нас, – прошепотів я.

        – Ти в цьому впевнений? – сказав тихий голос, весь жах був у тому, що голос звучав у моїй голові. Мою увагу привернула одна з ікон. Її лик спотворився так, наче хтось вилив на неї сильнодіючий розчинник, фарба розплилася і потекла в низ. З чорних, розмазаних очниць заструменіла червона рідина, що так чітко нагадувала кров. Я переводив погляд з однієї ікони на іншу і всюди повторювалось те саме. Лиця спотворювались, а з їх очей текла кров. Розп'яття над вівтарем теж змінилось, ніколи ще мені не доводилось бачити такого болю і благання в очах Христа. З його ран текла кров і капала на ікони, що лежали під ним. Світло у вікнах потьмяніло, натомість запалені лампадки спалахнули червоним полум'ям, в цьому світлі спотворені розтерті лики виглядали ще страшнішими.

        Бутафорськи страшними.

        Різко, настіж розтворилися Царські Ворота. В темнім проваллі дверей стояла постать. Висока, могутня, страшна до неможливого і так само красива. Її обличчя прикривала тінь, було видно лише блиск очей. Та вражаючим було інше, за спиною могутньої постаті розкинулись великі, чорні, мов обпалені вогнем, крила. Могутніми руками вона обіймала юнака, що стояв на колінах перед нею, лицем до мене. Бліде красиве обличчя юнака обрамляло чорне волосся, очі були закриті. Це лице було знайомим. Довгі, тонкі пальці стискали його горло і груди так, наче це була найвища цінність. Жах пойняв мене. Я у відчаї закричав.

        Подув пекельно-гарячий вітер. Здавалось земля тріснула навпіл аж до пекла і блиск демонічного полум’я кидав потворні тіні. Вони зміїлися в просвітках на стіні. З’являлись примарні темні крила, чулося сичання змій, але волосся дибом ставало від голосіння та плачу тисяч людських голосів.

        Я заплющив очі і благав припинити це. Благав у святих, Бога, Діви Марії і її Сина. Ще мить тривав шум, а тоді все стихло. Відкривши очі я побачив, що усе зникло. Легенькі промені сонця проникали в середину. Ікони були як завжди добрими і чистими. Ніякого сліду того, що я бачив. Благодатна і мирна тиша стояла всюди. Але не в моєму серці. Там залишилась тривога. Я згадав чому обличчя юнака таке знайоме мені. Я знав його. Він був з нашого села. Потім поїхав у Київ вчитись, як розказував його батько. А недавно він з’явився в телевізійних новинах на «1+1», там був сюжет про загиблого бізнесмена, нехай Бог спасе його душу, а ще про картину яку вкрали.