Роздыл Четвертий

Валентина Южан.

Соломон тепер часто ходив задуманий, складалося враження, що він уже не злився на мене. Але про це він мені так і не сказав. Найбільше його вразив той факт, що хтось вкрав картину, яку він намалював Ромакову. Це таки було дивно, кому справді знадобилась ця картина. На це питання, навіть міліція поки не давала відповідей. Було лише відомо, що Ромаков покінчив життя самогубством, але перед тим, хтось проник у кімнату і забрав роботу Соломона, чи вже після, це залишалось загадкою. Міліція заявила, що замок був зачинений з середини, як і вікна, тобто проникнути чи вийти ніхто б в такий спосіб не міг. Залишалось ще питання чи помітив пропажу сам Ромаков, чи ні? Так чи інакше, а міліція таки порушила кримінальну справу по крадіжці картини. З Ромаковим, за словами слідчого, все ясно. Він став банкротом, загруз в боргах, а тут ще й крадіжка картини, ото його і накрила хвиля горя, та така, що бідака аж вліз в петлю.

        Все виглядало саме так, тож поки ніхто ні в чому не сумнівався. Тривало розслідування. А ще цим уважно займався Вальдез. Не знаю, що його так цікавило в тому, але він дуже вже слідкував за всім, що стосувалося справи. А на днях до нас завітав молодий чоловік. Я саме йшла до кухні коли в двері подзвонили. На порозі стояв високий блондин, одноліток Вальдеза, так мені здавалося. Він мав чіткі, гострі риси обличчя, на високому чолі не було ані зморшки, під широкими, світлими бровами блистіли голубі, наче небо, очі. Він був красивим, на тонких губах грала загадкова, симпатична усмішка. Одягнутий він був у білий піджак і сірий плащ, оскільки вже в свої права вступила осінь і на дворі було холодно. Він простягнув руку для привітання:

        – Доброго дня, я слідчий київського відділення міліції, звати мене Ігор Криловський, – я  потиснула його руку з тонкими довгими пальцями. Шкіра була м’якою, як у жінки, яка щоденно ходить на різні процедури у салони краси. Інша рука витягнула з кишені піджака посвідчення і показала мені.

        – Що вас привело сюди? – спитала я.

        – Ну як, – його дещо здивувало моє питання. – Соломон Артемін проживає тут, хіба ні? А він один з тих людей, хто останнім бачив пана Ромакова в живих. Більше того, він малював цю злощасну картину, що пропала. Можливо він щось знає.

        – Ви хочете сказати, що він її сам вкрав? – обурилась я. Криловський виставив в перед руки, наче хотів відсторонитись від мене.

        – О ні, ні я нікого не звинувачую, мене цікавлять факти, а деякі з них має ваш друг, – його усмішка стала ширшою і привабливішою. – Я був би радий якби ними він поділився. Я можу увійти?

        – Так будь ласка, – сказала я і відійшла в бік. Криловський впевнено ввійшов в коридор, саме в цю мить сходами до вітальні спускались Соломон і Вальдез. Я чітко бачила обличчя Вальдеза. Воно скривилось, а в його очах зблиснула така лють, що мені здалось ніби з них посипались іскри. Та він зразу ж опанував себе і наче знічев’я вимовив:

        – Ти то чого тут? – виходить Вальдез знав Криловського. Якщо й так, то сам слідчий не подав вигляду і тільки щиро усміхнувся Вальдезу. Тай Вальдез не розвивав тему, тільки пройшов повз слідчого у вітальню:

        – Заходьте, мені цікаво що вас до нас привело.

        Коли ми увійшли Вальдез сидів на дивані закинувши ногу на ногу. Він жестом, без слів, вказав на диван напроти нього. Коли всі розсілися по місцях Криловський випередивши всіх сам заговорив:

        – У день смерті ви були з Ромаковим, так?

        – Соломон малював йому картину, не дивно що він часто бував з нами, – мовив повільно Вальдез.

        – Я розумію не дитина, – шовковим голосом сказав Криловський, але в ньому щось змінилось, там забринів метал. – Мене цікавить той факт, що вас бачили, коли ви в вечері виходили з Ромаковим і кудись поїхали, є два свідки, ваші сусіди з особняків напроти. Мене цікавить куди ви відправлялись. Скільки часу були із загиблим і чи може це хтось підтвердити?

        Вальдез презирливо скривився, в його очах знову зблиснула злоба. Та як і першого разу він без зусиль це приховав. Криловський переводив свій погляд з Вальдеза на Соломона. Тяжко було сказати, що він думав, як і Вальдез він прекрасно це приховував.

        – Пан Ромаков забажав відвідати деякі заклади щоб відсвяткувати закінчення його картини.

        – Хтось може засвідчити це?

        – Так, офіціант, що нас обслуговував.

        – Що було на картині? – запитав слідчий.