Розділ Третій

Валентина Южан

Пам'ять людини схожа до сейфу, як ото у міліцейських відділеннях, де у темних шухлядах зберігаються одинакові папки із кримінальними справами, старими, новими, чи давно закинутими. Так і людські спогади, щось ми витягуємо з тих шухляд переглядаємо, прокручуємо, знову і знову, а дещо у глибинах тих наших внутрішніх шафок так припадає пилюкою часу, що уже й ні сили, ні бажання не маємо туди зазирати. Так час за часом наше минуле тоне і зникає під шаром годин, років, століть, під павуками та їх слиною, мухами і хламом, який ми впускаємо у свій мозок, та інакше не може бути, що віджило, того уже не повернути, смерть має тільки один шлях, навіть смерть спогадів.

        З часом я помітила, як спогад про лікарню у Каневі помаленьку пройшов, час узяв своє, промайнуло наше літо. З допомогою мого батька, та зв’язків Вальдеза ми з Соломоном поступили у Київську Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Тут у коридорах та аудиторіях, при постійному навчанні, постійній зайнятості збіг рік, провівши літо ми приступили до нового навчального року, за вікном блистіло яскраве вересневе сонце. Та, це не радувало, я відчула дивну зміну у Соломоні, велике місто, нові знайомства і товариство компаньйона мого батька, наче стерло цього добродушного милого хлопця яким я його пам’ятала ще з лікарні. Мій батько підтримав бажання Соломона водити машину. Він відвів його в автошколу, де той справився з усім і склав на відмінно тести з водіння. Але отриманими правами він так і не скористався, адже возив нас в академію водій батька. 

        Соломонів талант до малювання ріс на очах, він прогресував з не баченою швидкість і за рік давно уже перегнав своїх одногрупників. Це напевне також вплинуло на нього, на його характер, він став гордий і чванькуватий наче уже був генієм світового масштабу, та я не могла не симпатизувати йому, за цей рік він змінився і зовнішньо, став високим з чорними кучерями, які він завжди зачісував на зад, його обличчя стало тепер схожим на мармур біле і величне, мені він чомусь нагадував скульптуру Давида Мікеланджело. Його довгі білі пальці завжди стискали якусь папку для малюнків, з якими, здавалося, він ніколи не розставався, а у його мигдальних очах тепер часто можна було помітити дивний блиск, який нагадував божевілля, проте воно було більш творчим, а не психічним. Біля нього можна було помітити дві три його шанувальниці з його, або паралельної групи. Проте він завжди привітно усміхався мені і весело розповідав про те, що з ним сталося за той час, що ми не бачились.

        Мені здавалось, що Вальдез вирощує у Соломоні щось. Якийсь свій плід. Він повсякчас зустрічав його в коридорах після лекцій, запрошував на свої вечірки, різні заходи, знайомив із своїми друзями, мистецтвознавцями і художниками. Але я помітила й інше, те, чого сам Соломон помітити не міг. У Вальдеза був слуга, його звали Анхель чи Азаль я не пам’ятала  тай не це важливо, він був смаглявим з чорними як безодня очами і неприємною усмішкою. Цей слуга ніколи не відходив далеко від Вальдеза і навіть жив у комірчині біля нашого дому. Проте зараз він ховався по подвір’ї академії, рискав навколо слідкуючи за Соломоном. Вперше я його побачила на подвір’ї з вікна аудиторії, де я була на лекціях. У Соломона тоді закінчились пари скоріше, тому він пішов раніше. Слуга Вальдеза ховався серед купки студентів, коли Соломон вийшов з академії та пішов у напрямку нашої стоянки, де стояла машина, якою нас возили на навчання, той почекавши хвилю рушив за ним.

        З тих пір я почала помічати його частіше і частіше. Він був наче якийсь потворний ангел-охоронець чи наглядач для Соломона. Мене тривожило це – тому я вирішила повідомити Соломона, але мені не вдавалось його перехопити. Він завжди був зайнятий, як не з Вальдезом, то на парах, чи здавав різні матеріали із своїх предметів. Проте одного разу мені все ж вдалося перехопити його і сказати йому про це. Але Соломон відреагував не так як я сподівалась. Він недовірливо глянув на мене і якось дивно відступив у бік, наче відсторонився від мене.

        – Ти впевнена? – насторожено спитав він. – Така людина як Вальдез і якесь дитяче шпигування, навіщо йому це? Валентино, ти смієшся з мене?

Я здивовано витріщилась на нього, він говорив до мене з гострою недовірою, так наче з мого боку це було безпідставне звинувачення у шпигунстві.

        – Ти не віриш тому, що я бачила?

        – Ти бачила, – Соломон уважно глянув на мене. – Бачила ти, не я. Не знаю для чого ти це вигадала, але це дивно із твоєї сторони таке робити. Ти заздриш тому, що я так багато часу проводжу з Вальдзом, через це зводиш на нього наклепи?

        Ніяковість помаленьку переростала в мені у гнів:

        – Ти хочеш звинуватити мене у безпідставній брехні? – мій голос майже зірвався на крик. – Я піклуюсь про твою безпеку, мене хвилюють ці дивні прояви захоплення тобою із сторони Вальдеза. Він погана людина. Ти маєш бути обережним.

        – Ти все сказала? – спитав він. – Мені треба йти, – він обернувся і пішов геть, залишивши мене у повному нерозумінні, гніві і тривозі.