Розділ Другий

Віктор Артемін

(уривки з щоденника Соломонового батька)

Цими днями, місцева преса почала мусолити події в домі відомого бізнесмена Владислава Южана, ось що писала «Дніпрова Зірка»:

        «Три дні тому в домі головного бізнесмена України, власника «Авто-Тренд Уніон» відбулася жахлива трагедія, мало не загинула єдина його дочка Валентина Южан зірвавшись з вікна своєї кімнати. Маємо нагадати вам, що це трапилось одразу після похорону її матері Розалії Южан, яка померла п’ять днів тому, як повідомляла газета “ Експрес ” Розалія Южан була виявлена прислугою дому Южанів в своїй кімнаті на ліжку, після розтину констатували смерть від серцевого нападу. І ось знову родину Южанів випробували, мало не загинула Валентина. Все зводиться до того, що дівчина була вражена смертю матері і зробила спробу самогубства, але вчасно прийшов її батько і встиг зловити дівчину, тож вона обійшлась лише струсом мозку, і зараз перебуває у канівській районній лікарні, де проходить лікування»

        Чесно кажучи, мені наплювати на те, що робиться в сім’ях багатіїв, як на мене від надлишку грошей у них їде дах і вони витворяють усе, що прийде на їхній кволий розум. Тим не менше, ця гучна подія стала першим кроком до того, що в наслідку сталося. Стан здоров’я мого сина значно покращився, він на превелику мою радість захопився живописом і годинами засідав на лавочці під деревом біля лікарні малюючи. Це захоплення наче вдихнуло в нього нове життя, він знову веселився, а очі блистіли завзяттям, щоки час від часу покривав рум’янець. Моїй радості не було меж, я навіть частіше почав їздити до дому на довше. Проте одного разу я побачив, як Соломон розмовляв із молодою дівчиною в якої була біла, аж порцелянова шкіра, я одразу пізнав в ній Валентину Южан, цю дитину багатств і забезпечення. Мені щось гулко тьохнуло в серці. Я не став говорити нічого і пішов до палати мого сина, він повернувся до себе через пів години увійшовши він жиро усміхався, а побачивши мене підморгнув і сів поряд! Я усміхнувся у відповідь і спитав:

        – Скажи мені, коли це ти подружився з цією дівчиною?

        Соломон здивовано глянув на мене:

        – І коли це ти встиг? – сказав він поправляючи свої малюнки у папці. – Не пам’ятаю, може уже з тиждень чи два. А чого ти питаєш? – він зацікавлено подивився на мене. Я замислився, хвилинку ми так і сиділи, тоді я обережно мовив:

        – Соломоне розумієш, ця дівчина не наш клас, вона зовсім інша я…

        Соломон розреготався:

        – Ти говориш так, наче я прийшов до тебе і сказав що одружуюсь, – на його обличчі розквітла мегаватна, сліпуча усмішка. – Це тільки розмови, її тісно оберігають, все обходиться декількома словами, – Соломон обняв мене. – Не переживай, я ще довго буду грати тобі на нервах.

        Я усміхнувся, спокій знову вернувся до мене. Соломон радісно показував мені різні малюнки, які він встиг намалювати за час моєї відсутності. За пів року перебування тут він зміцнів, вітаміни і різні піддержуючі препарати, відновили все втрачене ним в дитинстві, коли він днями просиджував у бібліотеці не виходячи на сонце! 

        Так минали дні, лікар Васильчук уже говорив про те, що зовсім скоро Соломона випишуть і він зможе повернутися до дому, попри те, його дружба з цією дівчиною продовжувалась. І я навіть почав вловлювати дещо тісніший зв'язок.

        – Це ваш син? – пролунав з-за спини чийсь голос. Я обернувся щоб глянути хто говорить і побачив двох мужчин, одного з них я знав з газет, його фото тепер часто з’являлося в газетних хроніках, це був Владислав Южан, іншого чоловіка я не знав, він був високий, стрункий з чорним густим волоссям і пронизливими голубими очима.

        – Так пане Южан, – ніяково вимовив я

        – Перестаньте, – він в’яло махнув рукою. – Я проста людина, яка щось добилася в цьому житті і не достойний всіх тих величань, це Віктор Вальдез, а ви..

        – Віктор Артемін, а це мій син Соломон, – пан Вальдез підійшов ближче і простяг свою бліду руку з довгими тонкими пальцями, такі я бачив хіба що в фільмах про високопоставлених людей або аристократів. Рука виявилась холодною, його обличчя розтягнулося в посмішці від якої в мене поза шкірою пробіг мороз і дивна тривога зародилася в серці. Пан Віктор глянув в бік мого сина і сказав:

        – Він часто тепер спілкується з моєю дочкою і я якось помітив, як ваш син малює.

        – Та щось трохи, але не думаю, що це дуже важливо в його житті.

        – О не кажіть, – голос пана Віктор, що здавався ще холоднішим ніж його рука, пролунав в повітрі. – Вміння гарно передавати почуття в кольорі, полонити мить, плин чи навіть душу в полотно, неабияка цінність і високо оплачується в сьогоднішньому світі, – його очі пильно вивчали мене і я почув дивну порожнечу в грудях, наче хтось витягнув звідти щось важливе. Пан Віктор відвів погляд, а відчуття раптом зникло.