ІНТЕРМЕДІЯ

Це неможливо. Неможливо, Шоко, шоколадунчику мій, - але ми це зробили! Ми зробили це, і я й досі не вірю! Штирхни мене, скаже, що це сон... е, ну не так же ж, ти що! Зараз як штирхану... ось тобі! Ось тобі, засранцю, гімнюку ти такий-сякий!

Боже, я така щаслива. А ти? А ти, шоколадна твоя пико, хіба ти не щасливий, га? Ми ж зробили це, розумієш, зробили! Ми зробили наше власне шоу - і ми показали його! І воно мало успіх, це просто супер успіх, як для Відня, супер-пупер, ми навіть вийшли в плюс! Оці всі безкінечні бабки, які плинули й плинули, і все упливали хтозна куди - вони повернулися до нас... але ж головне не гроші, зовсім не вони, чого це я про них! Йди сюди, мій шоколадунчику... а ти бачив їхні обличчя? Обличчя людей, які сиділи в залі?

- Я бачити лише тебе.

О, ну то дуже приємно, то вже... А я звикла, знаєш, бачити все. І ось я бачила, шоколадко, в них на обличчях спражнє захоплення. Такого, знаєш, тут побачити... треба з моє прожити в цьому місті. Ти розумієш чи ні? Ех, шоколадцю моя, ти ж уяви-но тільки: тепер ми на ці гроші можемо арендувати таку крутецьку сцену! Треба тільки іще трохи підкопичити - і... Що?

Як це «хочется чогось для себе»? Як це «обридло так жити»? А оце, що ми робимо - то хіба не «для себе»? Не для тебе в тому числі?

Тобто як «я про себе не забула»? А, ну знаєш, то мені вже якось... в тому дранті виступати - дивно, що нам хоч хтось аплодував. Зустрічають по одіжці, хіба ти не в курсі? Що? Які дві тисячі? А, ну вибач, то вже наше НЗ. Чому це «моє»? Не моє, а наше. Не можна все ось так вбухувати усе і потім сидіти з голим хвостом.

І взагалі щось ти дуже якийсь прискіпливий. Ти забув, хто це все взагалі придумав? Хто був мозком операції, продюсером... та й взагалі? Забув? Га?..